Розділ 15

Я відкрила файл, щоб переконатися. Чорт забирай, це дійсно фільм із Чаном! Таке розчарування! Не хотілося вірити, що стільки проблем виникло, а в нагороду мені дістався лиш якийсь старий комедійний бойовик, тому я, знайшовши інструкцію в інтернеті, перевірила флешку на наявність прихованих файлів.

Марно. Там не було анічогісінько! Та як так?!

Задумливо пожувавши губу, я скинула фільм на мамину стару карту пам’яті, що валялася на дні тумбочки поряд із оберемком проводів. Так, про всяк випадок. Не знаю, що я жадала там знайти, але залишатися ні з чим було надто несправедливо та неприємно.

— О, доню, привіт.

До спальні ввійшов тато, і я підскочила, щоб його обійняти.

— Мені здається, чи тебе стало ще менше? — притискаючи мене до себе, сварливо пробурчав батько. — Ти там взагалі що-небудь їси?

— Виключи режим бабусі, будь ласка, — закотила я очі та з посмішкою відхилилася. — А може це ти збільшився, га?

— Він лиш задоволено поплескав себе по чималенькому животику.

— Твоя мама так смачно готує, що гріх все не з’їсти. Ну, окрім тих новомодних салатів. Не розумію я рецептів, де гранат з картоплею, квашені огірки з яблуками, мандарини з часником.

При згадці про останнє ми одночасно здригнулися. Мабуть, татко теж спокусився на красивий верхній шар із сиру.

— А от від пирога я би не відмовилась.

— Повністю підтримую.

Батько пішов ставити чайник на плиту, доки я розпихала речі по місцях. Флешку і карту пам’яті поклала до кишені куртки, яку залишила в прихожій, і з відчуттям виконаного завдання, відправилась на кухню. Залишалося ще одне не закрите питання, яке не давало мені спокою, і це – якраз той ідеальний час, щоб його вирішити.

Тільки-но чай був допитий, а від пирога залишилось менше третини, я таки наважилась.

— А ви добре знаєте цього Марка Едуардовича? — якомога байдужо спитала.

Батьки перезирнулися, тато здвигнув плечима.

— Я знаю тільки те, що його мати жила разом із твоєю по-сусідству, ще у Вільній Тарасівці, і разом із сім’єю одного разу приїжджала до нас у гості.

— Вона була моєю однокласницею та найкращою подругою, — майже обурено перебила його мама. — Дуже-дуже близька мені людина. Марина завжди була наче маленьке, енергійне цунамі. Поряд із нею не можливо засумувати. Завжди сміялася, завжди… Тільки здоров’я її підвело. Десять років тому в неї виявили злоякісну пухлину, на останній, неоперабельній стадії. Терпіти до останнього – це та риса, що передавалася нам із покоління в покоління, от вона й не знала, мучилася, намагалася не звертати уваги. От і… залишила дев’ятнадцятирічного сина та чоловіка самих.

Мама замовкла, підтиснувши губи та скляним поглядом втупившись у вікно. В її очах засяяли сльози.

Мені стало ніяково. Ніколи ще не бачила мати такою… розчавленою. При мені вона не плакала. Сварилася, била рушником бо сраці, хмурила брови. Але сліз не було ні разу. А тут… Ця Марина, мабуть, дійсно була дуже важливою людиною в її житті. Якщо це правда, то питання, як батьки додумалися без страху та докорів сумління підселити до мене незнайомця, автоматично знімається.

— А вони весь час жили в Тарасівці?

— Ні, — підперши підборіддя, зітхнула мама. — До Білої Церкви переїхали вже втрьох, коли Марчик йшов у перший клас. Едуард відкрив свою майстерню з ремонту автомобілів, швидко обріс клієнтурою. Ми дуже нечасто спілкувалися, після того, як я переїхала до Львова. То їм ніколи, то нам. А зустрітися змогли взагалі один-єдиний раз, уявляєш?! Ти, певно, й не пам’ятаєш цього. Марку тоді чотирнадцять було, а тобі п’ять. Вони у нас гостювали кілька днів. Не пригадуєш?

Я похитала головою. Спогади моїх перших років обмежувалися тільки найбільшими потрясіннями. Наприклад, добре пам’ятала хлопчика Мар’яна, який під час тихого часу в садочку лякав Фредді Крюгером. Мене навіть до страшної бабки потім поволокли, яйцем по голові катали, а потім страшним голосом прорекла: «Ба-а-ачу, тінь поряд із нею, висока!». Я від такого народного цілительства обісралася більше, ніж від оповідок Мар’яна.

А от Марка Едуардовича не пам’ятаю зовсім. Жодної туманної картинки в голові. Якщо в довгострокову пам’ять відправлялися найстрашніші спогади, то чому ж там не має мого бісячого сусіда?! Мені б хотілося хоч одним оком глянути на нього з підлітковим пушком над верхньою губою…   

— Фотографій, випадково, ніяких не завалялося? — без якої-небудь надії спитала.

Мама сплеснула руками.

— Точно! Ти знаєш, є кілька. Ми одна одній відправляли поштою. Зараз принесу.

Жінка піднялася, швидко випурхнула з кухні, і вже за кілька хвилин я милувалася беззубим карапузом у синьому комбінезоні. Величезні очі, темний чубчик і круглі щоки, такі великі, що рот на всіх фото був привідкритий, демонструючи бажаючим єдиний зубчик.

— Який файненький, — пробурмотіла я й прикусила губу, щоб не розсміятися.

Темноволосий хлопчик на кожній наступній світлині ставав худішим, стрункішим, вищим та впевненішим. В десять він вже мав той самий нахабно насмішкуватий погляд з піднятою бровою. В дванадцять з’явилася хитра посмішка. В шістнадцять – прес і м’язи. У вісімнадцять тримався, як дорослий чоловік, стоячи біля своєї матері перед величною будівлею, схожою на університет. Серйозний, прямий погляд в об’єктив, темно-синій костюм, що сидів на ньому, наче нашитий. А його мама навпаки, весело та відкрито всміхалася, яскраві блакитні очі сяяли від щастя. Вона ледь діставала сину до грудей, і виглядала поряд із ним, наче казкова дюймовочка.

—  В тебе дуже гарна подруга, мам, —  всміхнулась я.

—  Так, була…

Я зітхнула і співчутливо хитнула головою. Неможливо собі уявити, дивлячись на цю чудесну, сяючу брюнетку на світлині, що їй залишився один рік життя. В голові не вкладалося. Вона виглядала щасливою, натхненною. Інколи Всесвіт такий несправедливий до людей…

— А батько Марка? —  відклавши фото, спитала зацікавлено. —  Він досі керує авто майстернею?