Розділ 13

Телефон узяти я не встигла, тому, заскакуючи в маршрутку, дуже сподівалася, що подруга вдома. Бо та дзиґа може зрання вже поскакати на іспанську, танці, курси індійської кухні. Ну, не може людина всидіти на одному місці, навіть з самого жорсткого похмілля.

— Передайте, будь ласка, — пролунало після болючого поштовху в спину, і, повернувши голову, я ледь носом не ввіткнулася в простягнуту купюру.

Лиш тоді згадала, що теж не заплатила. Передавши чужі гроші далі, схвильовано обмацала кишені. Куртка на мені була не та, що вчора, тому окрім м’ятної жуйки, нічого корисного я там не відкопала. Та, дякуючи звичці все розпихати по задніх кишенях, кілька зім’ятих купюр у мене знайшлося. І одна навіть номіналом у двісті гривень. Потішу себе сніданком у кафе, як тільки підтвердиться Юлькина невинуватість. А може навіть разом відсвяткуємо важливу згубу ненависного сусіда пляшкою шампанського.

Та всі мої плани розбилися об скелі суворої реальності, коли подруга відчинила двері та, зітхнувши, спитала:

— Ти за годинником прийшла? Проходь.

* * *

Не знаю, що мене більше вивело з рівноваги. Те, що Джулія поцупила з моєї квартири якусь річ і не зізналася навіть після того, як я розповіла про нового сусіда, і, найголовніше, про можливі наслідки для мене, якщо він дізнається, що хтось заходив у його кімнату. Чи її холодна байдужість, коли її викрили. Ніби нічого такого й не трапилось.

Пройшовши за подругою до квартири, я не проронила жодного слова. Боялася пропустити хоч якісь пояснення. Та Юлька не спромоглася навіть на крихітне «пробач». Дістала з кишені куртки, що висіла на вішаку, щось блискуче, що здалеку виглядало наче підвіска на довгому ланцюжку, і майже жбурнула її мені. Холод металу обпалив шкіру, і я затисла річ у долоні.

Подруга ж склала руки на грудях та глянула на мене з німим викликом. Вибачень від неї я не дочекаюся, це вже напевне.

— Навіщо… ти це взяла? — вичавила я.

Зрадила мене вона, та чомусь дивитися їй у вічі не могла я. Тому, розтиснувши пальці, глянула на годинник. Блискучий, доволі легкий, як для металевої штукенції, оздоблений маленькими, прозорими камінчиками, наче крапельками роси. Гарний.

— Збиралася закласти його в ломбарді до зарплати, — спокійно відповіла дівчина. — Думала, що за них дадуть хоч триста гривень, і я зможу оплатити інтрнет, ну, й на їжу ще вистачить. Та за них давали лиш сотню, і я вирішила, може потім з’їздити в інший…

Джулія створила мені купу проблем через якісь три сотні. Мене можуть позбавити права на самостійне життя через невміння економити. Без будь-яких докорів сумління.  

Вислуховувати пояснення, що навіть на виправдання не тягнули, стало майже нестерпно.

— Ти могла б просто попросити позичити тобі трохи грошей, — піднявши на подругу похмурий погляд, сказала.

Голос затремтів, і Юлька нарешті трохи зніяковіла, опускаючи погляд. Та цього було замало. І я, рішуче діставши з задньої кишені джинсів усі гроші, які там були, кинула їх на тумбочку.

— Купи собі ще щось для розуму.

Розвернулась і швидко вийшла з квартири, захряснувши двері на прощання. Ніби в якомусь трансі спустилася сходами, вийшла з під’їзду. І лиш дійшовши до зупинки, зрозуміла, що грошей на зворотній шлях у мене не залишилось. Ну, супер. Здається, таки доведеться навідатися в гості до батьків…