Розділ 12

Мене схопили за комір куртки та так різко підняли догори, що я аж відірвалась від землі. Все навколо закружляло, наче в калейдоскопі.

— Навіть знати не хочу, де ти була, — крізь зуби процідив сусід. — В мене є серйозніше питання. Ти заходила в мою кімнату?

— Хто їв з моєї тарілки… — ледь вимовила я і захихотіла. — Хто спав у моєму ліжку…

І прихилилася до теплих грудей Марка Едуардовича, заплющивши очі. Як же ж добре…Реальність немов би вислизала крізь пальці.

— Не спати!

Мене струснули за плечі, та так різко, аж зуби клацнули. Скривившись, я спробувала звільнитися.

— Та чого ви причепились? — простогнала безсило.

— Хтось був у вітальні, і дещо зникло! — роздратовано мовив чоловік, продовжуючи мною теліпати, наче намагаючись душу витрусити. — Де флешка, п’янице?!

— Яка флешка? Я нічого не брала.

Голова знову впала, і я зітхнула. А тоді зробила глибокий вдих, і легені заповнив запах Ворона. Який же парфум у нього класний…

— Годинник брала?! — продовжував допитуватися сусід, не звертаючи уваги на окупацію його футболки.

— Ви той… визначтесь, що саме загубили, годинник чи флешку, — пробурмотіла, відштовхуючись від його грудей. — А я спати пішла. Надто не твереза, щоб знаходитися з вами в одному приміщенні, а ви – надто сексуальні, коли сваритесь. На добраніч.

І залишивши спантеличеного сусіда стояти на самоті, нетвердою ходою рушила до спальні. Не вмикаючи світла, стягнула кеди, куртку та повалилася поперек ліжка. Ух, гвинтокрили, добре як…

* * *

Зранку, щоправда, добре вже не було. В роті гіркота, в голові – бензопила. Ледве відірвавши тіло від ліжка, сповзла на підлогу і, наче зомбі, поплелася на пошуки води.

І краще б попила в ванній з-під крану… Тому, що не встигла переступити поріг кухні, як мене окинули таким крижаним поглядом, що аж в піт кинуло. Сусід сидів за столом з горнятком кави та був явно не в гуморі.

— Раночку, Марку Едуардовичу, — прохрипіла я.

— Дванадцята година вже, — буркнув чоловік.

Байдуже здвигнувши плечима, я підійшла до раковини і, набравши в склянку води, блаженно зітхнула. Ніколи ще хлорована рідина не здавалась мені такою смачнючою. Кайф.

Відставивши порожню склянку, притисла холодну долоню до чола. О, як добре…

— Ну, — ввірвався в мій рай роздратований голос. — Тепер ти в стані сприймати інформацію? Де. Мій. Годинник?!

Розвернувшись, я втомлено глянула на сусіда.

— Я й учора вас прекрасно зрозуміла, — невдоволено випалила. — Не бачила я.Ніякого. Годинника! Якщо ви його десь згубили, це – не мої проблеми.

Марк Едуардович так різко звівся на ноги та наблизився, що я забула, як дихати. Коли його руки гримнули по стільниці, по обидві сторони від мене, мимовільно заплющила очі, втягнувши голову в плечі.

— Досить брехати, — процідив він мені в лице, зачіпаючи подихом мої пересохлі губи, від чого мурашки розсипалися шкірою. — Ти вчора була у вітальні, витягала ноутбук. А поряд із ним, під подушкою, лежав годинник. Де він?!

Не дивлячись на те, що від хвилювання в мене взагалі всі думки розбіглися, після фрази про ноутбук, шестерні в голові таки завертілися. Я ж особисто поклала його на місце, і там точно нічого не було. Та чи було, коли Юлька його діставала?

— Може… він під диван завалився? — невпевнено пробурмотіла, розплющуючи одне око.

І одразу ж знову зажмурилась. Чоловік знаходився настільки близько, схилившись наді мною, і його очі горіли таким пекельним полум’ям, що мене ледь не спалило дотла.

— Ти вважаєш мене ідіотом? — повільно вичавив Ворон. — Я перевірив цей бісовий диван вздовж і в поперек, сантиметр за сантиметром.

Тоді… невже Джулія могла поцупити щось?

Ця думка настільки мене вразила, що я, забиваючи на все, відштовхнула Марка Едуардовича та мало не бігом рушила до прихожої.

— Куди?! — одразу ж закрокував слідом сусід, намагаючись наздогнати, та я застрибнула в кросівки, схопила куртку і захряснула двері в нього перед носом.

Не вірю, що найкраща подруга могла мене обікрасти. Ну, не зовсім мене, та це не важливо. Не вірю. Тільки не Юлька.