Розділ 11

Не пам’ятаю, як виштовхувала подругу з кімнати і намагалася врятувати покривало спиртовими серветками. Все як у тумані.

— Ноутбук де лежав? — гукнула я.

— Під подушкою, — похмуро відізвалась Юлька.

Образилась на мене за те, що я ледь не копняками виставила її за двері. Стояла тепер на порозі, набурмосившись та склавши руки на грудях.

Так, під подушкою… Дивне місце для сховку. Чому ж просто на столі не залишив? Настільки вже мені не довіряє?

Здвигнувши плечима, запхнула ноут, куди сказали.

— Більше ти ні до чого не торкалася?

— Ні.

Ще раз пройшовшись поглядом по кімнаті, задоволено кивнула. Легеньке спиртове амбре повинно вивітритись до повернення Марка Едуардовича, а все решта ніби на місцях.

— Ти мені поясниш, якого біса це все означає? І з яких це пір ти поводишся, наче налякане зайченя? — фиркнула Джулія, тільки-но я вийшла з вітальні, причинивши за собою двері.

Я не думала, що Юлька дізнається про сусіда, тож довелося імпровізувати на ходу, змішуючи правду і неправду в одну дивну оповідку про те, що мамин двоюрідний брат раптово приїхав до Львова по роботі, і йому віддали на деякий час мою вітальню. Але дядечко дуже прискіпливий і злий, тому, якщо дізнається, що я чіпала його речі, мама забере в мене ключі від квартири.

Подруга нахмурила брови та задумливо пожувала нижню губу, але потім легко стенула плечима та всміхнулася.

— Окей, не дражнитимемо більше твого страшного Цербера. Принаймні сьогодні. Тому, що ми вже спізнюємось!

І заштовхала мене в кімнату перевдягатися.

З квартири ми встигли змитися до повернення Ворона, а значить, ніщо більше не затьмарювало довгоочікуваного вечора п’ятниці! На декілька годин можна сміливо забути про всяких неприємних, але сексуальних, сусідів, та відірватися. В колі брудних панків з ірокезами, скріпленими з допомогою зубної пасти (навіть не питайте) і татуйованих рокерів з гітарами та натовпом фанаток.

Година ще була рання, та більшість столиків уже встигли зайняти, переважно такі ж студенти, як і ми, що злиняли з останніх пар.

Власник бару Майкл відсалютував нам ковбойським капелюхом з-за барної стійки, і ми радісно заволали у відповідь: «Привіт, Майкле!», підстрибом рушаючи до нього.

— Куди ти подів красунчика Діму? — спитала Юлька, намагаючись зазирнути чоловікові за спину, туди, де знаходилась кухня і склад.

Власник фиркнув, не відриваючись від натирання склянок.

— Вихідний у нього, — відповів насмішкувато.

— Ех, як сумно, — зітхнула подруга.

— А це поправимо!

Майкл підморгнув і, закинувши рушника на плече, пройшов до холодильника.

За кілька хвилин ми вже тягнули через соломинки «викрутки» з вишневим соком. Ще й даром! Оце я розумію, безкоштовна медицина.

Доки ми цідили напої, сидячи на високих стільцях та хитаючи ногами у такт музиці з колонок під стелею, до бару напливло ще більше народу. І згодом з сусіднього залу донеслося бринькання акустичної гітари під радісний дівчачий виск. Не змовляючись, ми з Джулією замовили ще дві порції «викрутки», але з апельсиновим соком, та помчали туди.

В оббитому темними дерев’яними панелями залі ніде було й яблуку упасти, всі м’які поверхні були зайняті людьми, а тверді – склянками та пляшками. В центрі цього вулика просто на столі сидів хлопець з гітарою. Волосся в музиканта було довшим, ніж у дівчини, що примостилася поряд із ним. Її ми впізнали одразу, за яскраво багряним волоссям. Адель – одна із постійних відвідувачів «Буковські». Своє повне ім’я вона чомусь не дуже любила, тому мало хто знав, що насправді неформалку звуть Аделаїда.

— І як ми Альку прогляділи? — вигукнула Юлька, сплеснувши руками, і заходилася розчищати собі прохід через натовп закоханих дівчат, на що ті невдоволено зашипіли.

Довелося швиденько дріботіти за подругою розчищеним коридором. Мені нахабства не вистачить так працювати ліктями, тому якщо не встигну, то залишуся ззаду і увесь вечір підстрибуватиму, щоб хоч щось розгледіти. А провести вечір в задніх рядах у плани не входило. Тільки не сьогодні!

Адель доспівувала другий куплет пісні «Місця щасливих людей» Скрябіна, тому, помітивши нас, лиш махнула рукою та підморгнула, а ми з Юлькою, сьорбнувши зі склянок, заволали ледь не голосніше за інших:

— А пам’ятаєш?! Страшенний шторм на Мальдівах! На фотках ніс обгорілий! Місця щасливих людей!

Якщо вечір починається зі Скрябіна, то це неймовірний вечір.

* * *

П’ятниця справді завершилася чудово. Ми покричали ще кілька старих рок-хітів, перезнайомилися з новими людьми навколо, тоді поїли кимось замовленої піци, тієї самої – фірмової, підгорілої. А десь ближче до восьмої почалася справжня вакханалія. До залу буквально залетіли хлопці, обтягнуті латексом та шкірою. Джулія заверещала: «Ура, стриптиз!», одразу ж привертаючи увагу новоприбулих. Вокаліст гурту «The Crown» підморгнув моїй подрузі, доки решта учасників заходилися від реготу. А я, згораючи від сорому, вдавилася й закашлялася. Дует «Збоченка і туберкульозний тюлень».

Юлька, помітивши нарешті у них за спинами гітарні чохли, ойкнула та знічено захихотіла.

— А от нічого було літом концерт в «Старушці» пропускати через якогось тюбика одноденного, що, бачите, в ресторан її запросив, — злопам’ятно забурмотіла їй на вухо. — «Стриптизери» там дуже гаряче відіграли.

— Та ну тебе!

Подруга спробувала образитись, та вистачило її запалу не надовго, якраз поки музиканти підключали апаратуру. Ледь вокаліст налаштував мікрофон, а гітарист ударив по струнах, ми заверещали не гірше за фанаток навколо нас. Кавер на пісню «Smooth Criminal» впізнала більшість, тому до вокаліста одразу ж приєднався хор голосів. Навіть відсутність у деяких слуху та голосу додало виступу справжнього живого драйву та цілісності. А під час виконання «YMCA», зал взагалі синхронно затанцював.

Давно вже в мене не було такого прекрасного, безтурботного вечора. Як же я сумувала за цим!