Розділ 9

Коли чоловік повернувся на диван і, присівши, глянув на мене, в горлі якось миттєво пересохло. Але що ж робити… сама прийшла, тепер вже пізно задню давати.

Витягнувши з упаковки тюбик та відкрутивши кришечку, вичавила на палець трохи жовтуватої мазі. Повільно підійшла до дивану і, зупинившись навпроти, простягнула руку. Марк Едуардович зацікавлено за цим усім спостерігав. І впевненості цей погляд не додавав.

— Можете очі заплющити? — не витримавши, попросила.

— Навіщо? — Його губи сіпнулися в намаганні приховати посмішку.

— Та так… — здвигнула плечима. — З контролем кінцівок у мене проблеми. Палець ще смикнеться, в око вам потрапить… випадково.

Тяжко зітхнувши, чоловік слухняно опустив повіки, і я з полегшенням приступила до розмазування гелю по синювато червоному набряку навколо правого ока. При цьому змогла безперешкодно роздивлятися високий лоб, густі брови, довгі вії, ніс із ледь помітною горбинкою, красиво окреслені губи. Він дійсно дуже симпатичний, і якби не намагався відібрати у мене вітальню, я б точно повелася на його сірі очі з блакитним вкрапленням… і на посмішку.

— Що ви тут влаштували?!

Підскочивши від несподіванки, ледь не звалилася на Марка Едуардовича, але той вчасно розплющив очі та перехопив мене за талію. А на порозі завмер похмурий ректор.

Упс.

Суворо зсунувши брови, чоловік увійшов та, прикривши за собою двері, оглянув нас по черзі, ніби вирішував, кого першого відправити на страту.

— Добридень, Анатолію Дмитровичу, — пискнула я.

Ніколи ще не бачила Абраменка з таким виразом обличчя. Він хоч і не веселун, та завжди поблажливо всміхається на вітання студентів, коли часом, звично заклавши руки за спину, прогулюється коридорами. Такий серйозний, але добрий дядечко. А зараз дивиться так, наче ми його кошенят потопили.

— Чекаю пояснень, Марку Едуардовичу, — зупинився нарешті на Вороні.

Сусід важко видихнув і, легенько мене відсторонивши, піднявся на ноги. А тоді вказав на синець і на засіб в моїй руці.

— Нічого протизаконного, Анатолію Дмитровичу, — стенув плечима.

Ох і дуре-е-ень!

Студентка замазує фінгал на обличчі молодого викладача — це «нічого протизаконного»? Як мінімум, перевищення посадових повноважень, чи як воно там зветься. Тобто, з таким завданням чоловік міг впоратися і сам, використавши дзеркало. Тому ситуація виглядає… не надто переконливо. Доведеться рятувати… сусіда.

— Анатолію Дмитровичу… — Я виступила вперед, мало не грудьми закриваючи Марка. — Це не те, на що могло бути схоже.

Ректор повільно перевів на мене важкий погляд.

— Справді? — схиливши голову набік, іронічно хмикнув. — І що ж тут відбувалося насправді?

— Марк Едуардович… мій дядько.

Сказонула, так сказонула, звичайно… Сусід позаду мене аж крякнув, одразу вдавши, ніби в нього в горлі засвербіло.

— Дядько? — недовірливо перепитав Дмитрович, переводячи погляд з мене на викладача, і назад.

Я закивала, щосили видавлюючи посмішку.

— Ну, не зовсім, — продовжила безбожно брехати. — Кузен моєї мами. Ніби як двоюрідний дядечко… виходить.

Ректор реготнув, нарешті трохи розслабляючись, і зітхнув.

— Чудово. Але це не відміняє того, що перерва давно закінчилася. Тому бігом на лекцію, а мені треба дещо обговорити з вашим… маминим кузеном.

Вмовляти мене не треба. Поспішно попрощавшись, я, не озираючись, чкурнула геть, залишивши сусіда наодинці з начальством. Мазь в останню мить таки пхнула йому в руки.

Сумніваюся, що ректор опуститься до рукоприкладства, але… так, про всяк випадок. В тому, що ввечері на мене чекатиме «сімейна» розмова, я навіть не сумнівалася…

* * *

Та того дня сусід додому не повернувся. Ні після пар, ні ввечері. А коли я, прокинувшись посеред ночі, встала попити води і штовхнула двері до вітальні, побачила лиш застелений, але пустий диван. Тоді я зрозуміла, що не маю навіть його номера, щоб зателефонувати та спитати, де він шляється.

Розізлилася на себе за такі думки. Бо яка мені взагалі різниця, ночує він у моїй квартирі чи ні. Радіти повинна. От і буду!

Так і не дійшовши до кухні, повернулася до ліжка і, накрившись із головою, змусила себе заплющити очі. Нічого з ним не станеться. А мені абсолютно байдуже.

Зранку, ледь продзвенів перший будильник, я вискочила зі спальні та помчала до сусідньої кімнати. Диван залишився таким самим, яким я його бачила вночі. Сусід не ночував удома.

Зі змішаними відчуттями я пішла збиратися в університет. Лекцій із «Основ лінгвістики» у розкладі не було, тож навіть не дізнаюся, чи вийшов він на роботу. Біля викладацької ошиватися надто ризиковано. В Анатолія Дмитровича вдруге нерви можуть не витримати, якщо він мене знову там застукає.

Ніби відчувши, що мені терміново потрібно відволіктися, подзвонила Юлька. Ой, перепрошую, Джулія. Вона живе в по сусідству з моїми батьками, а раніше й зі мною, тому ми частенько тусили разом. Переважно на рок-концертах та в андеграунд-барі «Буковські», про який знали лиш обрані. Друзі власника, друзі друзів власника.. Після концертів та під час фестивальних сезонів там було доволі людно, а решту часу – тільки постійні відвідувачі. По-перше, півлітрові банки замість бокалів, по-друге, в меню лише спиртне і соки, з закусок – горішки, сухарики, підгоріла піца. По-третє, це єдиний заклад, де чхати хотіли на заборону тютюнопаління. Чужим «мимо-крокодилам» це місце аж ніяк не може сподобатися, і лиш наближені знають, що справа не в гастрономічних «делікатесах», а в атмосфері. Відомі львівські музиканти, на куражі після виступів, заходили, щоб у дружньому колі виконати на біс під акустичну гітару хіти «Скрябіна», «СКАЙ», «Тартака», «Тіні сонця», «Metallicа». І їм підспівували абсолютно всі, хто знаходився в барі, навіть старий власник Майкл, притупуючи в ковбойських чоботях.

Після того, як я переїхала, бачилися ми з Джулією вже не так часто, тільки інколи теревенили по телефону та переписувалися в соц. мережах. В неї з’явилася нова компанія, а я більше почала зависати вдома. Коли живеш сама, і батьки не капають на мізки, то й кудись втікати немає потреби.