Розділ 8

Ніколи ще я не чекала на пару з «Основ лінгвістики» з таким нетерпінням, як цього прекрасного, сонячного ранку у вівторок. Коли продзеленчав старий дзвінок, нетерпляче засовалася на стільці, не відриваючи погляду від дверей. І як тільки там з’явилася темна шевелюра Марка Едуардовича, зрозуміла, що всі очікування не даремні. Навіть сонцезахисні окуляри не змогли приховати живописний синець під оком, і я хрюкнула, прикриваючись зошитом.

Помста вдалася, хоча такого епічного фіналу я й не планувала. Хотіла лиш розбудити, щоб він відчув, як це паскудно. Совина відплата жайворонку. А фінгал під оком… Я навіть не до кінця зрозуміла, як примудрилася заїхати йому в обличчя ліктем, коли застрибувала на нього, ніби скажена горила. Головне, що телефон дістала, значить, перемогла. А переможців не судять, знаєте! Щоправда, чкурнувши до себе опісля, тумбочку до дверей таки назад присунула. І півгодини ще патрулювала, сидячи на ній верхи, прислухалася до звуків. Сусід, матюкаючись, спочатку сходив на кухню, відкрив холодильник, а тоді повернувся до себе. Мабуть, з морозильної камери щось поцупив, до ока прикласти. Ех, шкода, що не допомогло….

Намагаючись стримати регіт, я виглянула зі свого укриття та здригнулася. Ворон пронизував мене поглядом, який я відчувала навіть через його темні окуляри. Ну, не просто так в мене колінця затремтіли, еге ж? Точно пронизував!

Півтори години я просиділа так, наче піді мною електричний стілець, намагаючись навіть вперед не дивитись, та цей важкий погляд мене все рівно переслідував і здавалося, ніби хтось прохолодною рукою шию стискав. Мабуть, зі сторони здавалося, наче мене весь час б’є струмом.

Не витримавши цих моральних тортур, я все ж вирішила збігати в аптеку, бо совість – жінка страшна і люта. Куплю мазь йому, може навіть вибачення з себе вичавлю. Хоч і винна я лиш частково. Якби він телефон мені віддав нормально, нічого б не сталося. Але й якби зі своїми мстями до нього посеред ночі не ввірвалася…. Ай, проїхали.

— Дайте мені щось від синців.

— Під очима? — оглянувши мене, перепитала фармацевт.

А що, мені треба? Ах, точно, я ж не висипаюся останніми днями…

— Під оком, — зітхнула тяжко. — Одним.

Жінка спочатку спантеличено моргнула, дивлячись на мене, а тоді кивнула, нарешті зрозумівши.

— Зараз. — І відвернулася до полиць із ліками.

Через кілька хвилин я стала щасливою володаркою упаковки «Ібупрогелю» для улюбленого викладача та «Гематогену» - для себе. Бо передчувала, що сусід моєї крові за цей інцидент вип’є багато, тож баланс краще завчасно відновити.

Марк Едуардович знайшовся в деканаті. Прочинивши двері, просунула голову в щілину і, лиш переконавшись, що чоловік сам, проникла всередину.

— Ти що тут робиш? — невдоволено спитав сусід, важко підіймаючись з дивана і вдягаючи темні окуляри.

Він виглядав таким беззахисним та втомленим, що мені навіть на мить стало його шкода.

— Ось…

Я сором’язливо простягнула йому упаковку з ліками.

— Що це?

Він покрутив «Ібупрогель» в руках і глянув на мене поверх окулярів, з німим подивом. Ще й брову підняв глузливо. Відчуваючи, як палахкотить обличчя, відступила на крок. Оце вперше, коли такий погляд на мене подіяв. Втрачаю імунітет чи що…

— Я справді… не хотіла, щоб так… вийшло. Вибачте.

І, не чекаючи на відповідь, крутнулася на п’ятках, щоб якомога швидше  змитися, але не встигла й кроку ступити, як мене схопили за рукав і повернули назад. А тоді ще й пхнули до рук мазь.

— Ні, Олександро, — похитав головою Ворон, знімаючи окуляри. — Ти це витворила, ти й замазуй.

Га? Як це, замазуй? Я раніше нікому нічого не замазувала… і взагалі, я філолог. Можу тільки заговорити. Ну, там «В конячки болить, в собачки болить, у пташки болить, а в Маркусі хай не болить!». Хоча, дуже сумніваюся, що він оцінить такі лікувальні методи…