Розділ 7

Різко прокинувшись, я вимкнула будильник і зістрибнула з ліжка. Дивні дива. Як зранку піднятися, то доводиться ставити до десяти будильників через кожні п’ять хвилин, а як заради помсти о третій ночі підірватися – бадьорість, наче після кількох енергетиків. Ніби й не спала.

Та й настрій суперовий.

Протанцювавши навшпиньки до дверей, якомога тихіше та обережніше відсунула тумбочку та випурхнула в коридор, стискаючи в руці телефон.

Вітальня також не замикається, тож я без проблем проникла всередину та роззирнулася. Крізь не зашторене вікно проникало місячне сяйво, якого виявилося достатньо, щоб не спіткнутися об роззявлену валізу серед кімнати. Ах, педант, значить? Любить чистоту і порядок… Ага, аякже! Щось матуся геть у людях не розбирається.

Обійшовши всі перепони, опинилася нарешті біля дивану і, набравши побільше повітря, різко ввімкнула ліхтарик на телефоні.

— Марк Едуардович! Прокидайтеся! Підйом! Горимо!

Чоловік сіпнувся, підскочив, та так різко, що я навіть відійти не встигла, і влетів просто в мене, віддавивши ногу.

— Ай! Ой! Ви що виробляєте? — застогнала, стрибаючи на одній нозі, бо на іншій не відчувала жодного пальця.

Ще й дурнувата валіза під ноги підвернулася, і я, замахавши руками, наче навіжений вітряк, гепнулася просто в неї.

Ворон завмер на кілька довгих секунд, а тоді нахилився і, підібравши мій телефон з підлоги, посвітив на мене, змусивши зашипіти та затулитися рукою.

— Олександра? — хрипким після сну голосом спантеличено перепитав.

— Ні, блін, граф Дракула, — буркнула ледь чутно.

— Що ти тут робиш? — опускаючи ліхтар, спитав.

— Сиджу, — похмуро глянула на нього, розвівши руками. — Може щось попрати треба?

Мужчина обійшов мене та клацнув вимикачем, знову осліплюючи. Довелося імпровізувати…

Діловито витягнувши з-під себе якусь безбожно зім’яту сорочку, піднесла до обличчя і понюхала.

— Так, ніби не пахне, — заявила серйозно. — Може тоді попрасувати?

Примружений погляд Марка Едуардовича красномовно повідомляв, що прасувати не треба…

— Ну, ні то ні, — викинувши сорочку кудись у кут, поплескала себе по колінцях і піднялася. — Я тоді… цейво, піду, значить.

І вже майже пройшла повз сусіда, що потроху починав прокидатися і розуміти, що тут щось нечисто.... Прокашлявся, змусивши мене скулитися з піднятою до клямки рукою.

— А телефон твій тобі не потрібен? — фиркнув насмішкувато.

Мало не траснула себе по чолі за дурість. Повернулася, втягнувши голову в плечі, з винуватим виглядом.

— Потрібен, — пискнула.

І простягнула руку. Ну вилитий безхатько Валера з нашого двору.

Криво всміхнувшись, чоловік повільно підняв руку зі смартфоном над головою.

— То забери, — сказав.

Що? А я точно прокинулася і усе це відбувається направду? Може, я все ще лежу в своєму ліжку та дивлюся дуже дивний і реалістичний кошмар. Про всяк випадок навіть ущипнула себе за зап’ясток. Не допомогло, тільки посмішка на обличчі Ворона стала ширшою.

— Боїшся? — тихо спитав він.

Я спохмурніла і, глитнувши, вперто здійняла підборіддя. Мене не залякаєш такими фокусами.

— Прикидаю, обійдуся табуреткою, чи доведеться шукати драбину. Вимахали ж ви, Марку Едуардовичу…

Він моргнув, обдумуючи мої слова, а тоді розсміявся, припускаючись помилки. Бо рука його мимовільно опустилася, і цим було гріх не скористатись. Різко ступивши вперед, відштовхнулася п’яткою від підлоги та підстрибнула..