Розділ 5

Ранок понеділка вже настав, а способи не вигадалися, план не побудувався, тому я сиділа на кухні в своїй новенькій піжамі з єдинорогами, похмуро розмішуючи три ложки цукру в горнятку з кавою. Годинник над дверима показував, що я якогось біса в сім тридцять вже не сплю.

Хоча, чому ж «якогось»… Дуже навіть конкретного, з дурнуватим іменем Марк Едуардович. Якому о сьомій вже не спалося, тому він вломився до спальні з надзвичайно екстреним запитанням. Як увімкнути пральну машинку! О сьомій, бляха, ранку! Псих, ага. Певна річ, що був посланий туди, звідки виліз на світ божий. На що цей змій пригрозив зателефонувати моїй мамі.

До мене тільки після першого ковточка кави дійшло, що розбуди він мою мамусю в таку рань зі словами: «Ваша донька відмовляється вмикати пралку», маршрут йому б склали ще детальніше. Шкода, що мій мозок все ще був у сонному режимі, і я змарнувала такий шанс його обіграти. Ще й поплелась таки до ванної, запускати прання його трусів, чи що він там так нагально замочив. Дожилася…

З думкою про те, що все ж досплю до восьмої, заповзла під ковдру з головою, зітхаючи від задоволення стулити повіка на кілька хвилин. Однак, не встигла навіть задрімати, як на порозі знову виник один чорнявий біс із питанням, чи немає в мене турки часом. Мене аж підкинуло від злості. Крикнувши: «Якби була, то вже б стирчала у вас із задниці!», кинула в нього подушкою. Коли двері зачинилися з іншого боку, впала на ліжко та, загарчавши від безсилля, зрозуміла, що сон безслідно щез.

Дякую тобі, мамусю, за прекрасний раночок понеділка!

— Душ вільний, — вирвав мене з роздумів голос за спиною.

Я заскреготіла зубами, і ледь не прикусила язика від несподіванки, коли Марк Едуардович в самих лишень піжамних штанах пройшов до холодильника. Чорт забирай, та він складений, наче найсексуальніший чоловік на планеті. Загоріла шкіра, ще волога після душу, широка спина, м’язисті передпліччя, що напружуються, коли сусід тягне дверцята холодильника на себе. І навіщо природа нагородила такого біснуватого? Ну, ніякої справедливості…

Коли він повернувся, я ледь встигла сховати погляд в горнятку. А то ще нафантазує собі казна-що.

— Ау, ти там спиш, чи що?

Коли мені прилетів щиголь в чоло, я здригнулася й здійняла голову. А даремно. Шикарна рельєфна грудна клітка і непоганий прес опинилися просто перед моїми розширеними від шоку очима. Ще й ця доріжка темних волосків, що ховалася під поясом штанів… От чо-о-орт!

— Що? — вичавила я, змусивши себе дивитися безсоромнику в очі.

Він все ще стояв, схилившись до мене, і я могла розгледіти не лише блакитні вкраплення в його сірих очах, але й ледь помітні зморшки на чолі. Й обвітрені губи… Навіщо я взагалі розглядаю його губи? А вони ще й рухаються.

— Олександро, — низьким, вібруючим голосом промовив Марк… Едуардович, і я сіпнулася, різко відсуваючись назад.

Те, як швидко застукотіло в грудях серце та затремтіли колінця, мені не сподобалося. Спохмурнівши, швидко підскочила та мовчки покинула кухню, не озираючись.

Щоб відігнати непрохані фантазії, в яких я стягую з чоловіка страшнючі піжамні штани в клітинку, довелося залізти під прохолодний душ. Коли зацокотіли зуби від холоду, а в голові залишилася тільки одна думка, і та про помсту, я змогла заспокоїтися та крутнути ручку змішувача.

Загалом, ранок почався препогано, і з таким же настроєм я прийшла до університету, та ще й за півгодини до початку першої пари. А з дому я практично втікала, залишивши запасний ключ у замку, боячись зіткнутися з напів оголеним сусідом. Мені не подобалося, що він уже на ранок другого дня викликав у мене стільки… позитивних емоцій. Тобто, не він весь, а лише його тіло, та це не тішило. До біса, якого треба чимшвидше вигнати зі свого особистого простору, категорично заборонено відчувати хоч щось!

Та, як виявилося, тепер «вигнати зі свого особистого простору» буде не так уже й просто. Тільки-но почалася пара по «Основам лінгвістики», до аудиторії прочовгав наш викладач, Інокентій Федорович (той, що Динозаврович), сухенький, наче билинка, старий. А за ним, у своєму ідеальному костюмі та з чорним шкіряним портфелем, не хто інший, як сам Марк Едуардович.

— Добридень, студенти, — скрипучим, як старі двері, голосом урочисто мовив Динозаврович. — З глибокою скорботою повідомляю вам, що вимушений піти у відставку за станом здоров’я…

Ось! Ось, кому пасує таке формулювання речень та довгі, занудні слова! Столітньому динозавру. І точно не сексуальному мужчині в розквіті сил. Скільки йому там, тридцять з хвостиком?

— … і з превеликою радістю залишаю достойну заміну! Прошу любити та поважати, Марк Едуардович Ворон.

Коли жіноча частина групи, сповнена душевного томління, зітхнула майже в унісон, я аж здригнулася та оглянула зрадниць похмурим поглядом. Ви ж, наївні ціпата, навіть не уявляєте, що це за демон! Ну, так, він ж у вас квартиру не відбирав.

Ніби відчувши на собі мій роздратований погляд, сусід обвів аудиторію очима та зупинився на мені. Ледь крива, зловтішна посмішка торкнулась його губ, я зрозуміла, якщо не вдома, то на своїх лекціях він мене точно доведе.

Приклавшись чолом до парти, я тихенько завила від безпорадності.