Розділ 4

Показуватися сусіду на очі після такого епічного інциденту було трохи ніяково, та все ж я змусила себе натягнути маску цілковитого пофігізму, а побачивши, як цей зануда своїм білим накрохмаленим носовичком протирає стіл, перш ніж скласти на ньому руки, скривилася, одразу ж забуваючи про сором. Ото вже дійсно рідкісний екземпляр. Ну, нічого, поживе зі мною, стане нормальним.

— Отже, Олександро, — мовив майже-сусід таким тоном, наче це я до нього жити напросилася, а не навпаки. — Присідайте.

Зсунувши брови та склавши руки на грудях, я гепнулася на табуретку.

— Дратує мене ця ваша фальшива інтелігентність, — мовила, дивлячись йому у вічі. — Якщо хочете тут залишитись, висловлюйтеся простіше. А то мене нудитиме щоразу, як ви рота відкриваєте.

— Чому ж ви, дозвольте спитати, вважаєте, що моя, як ви висловилися, «інтелігентність» - фальшива? Смію підмітити…

— Бу-у-е…

Я зробила вигляд, ніби мене зараз знудить, і, мабуть, так талановито зіграла, що чоловік різко відсахнувся.

— Олександро, ви поводитеся не…

— Бу-у-у-е!

Вдруге це справило менше враження, та Марк Едуардович все ж скривився.

— Ти поводишся, наче дитина, — склавши руки на грудях, так само, як і я, роздратовано мовив чоловік.

Я ж переможно вишкірилась.

— Зате гляньте, як швидко вивчитеся розмовляти! — радісно сплеснула руками та як нічого не бувало присунула до себе горнятко з чаєм.

Помішуючи цукор, повністю зосередилася на цій справі, та важкий погляд відчувала шкірою, і від цього посміхалася ще ширше.

А ще, чим довше я з-під лоба спостерігала за незваним гостем, тим більше деталей підмічала, і його образ мінявся на очах. Надто стильний костюмчик, зшитий по фігурі (доволі нічогенькій, навіть я це визнаю), а у ботанів костюми з випускного до кінця життя, і теліпаються на кволих плечиках, як на вішалці. Викладачі носять китайські годинники, що передаються з покоління в покоління, або куплені на блошиному ринку, а не модні «СевенФрайді». Все ж, ніякий він не педантичний сухар. Тільки чомусь прикидається таким, до того ж, дуже невміло. Цікаво, навіщо? А він узагалі викладач, як каже мама? З годинничком за сорок тисяч? Це ж де такі зарплати, в Гарварді?

До своєї чашки чоловік навіть не торкнувся. Сидів та свердлив у мені дірку задумливим поглядом, час від часу поправляючи то окуляри, то краватку, обсмикуючи манжети сорочки.

— Ну? — не витримала я. — Давайте обговоримо… правила.

— Правила? — розгублено перепитав Марк Едуардович.

Його довгі пальці завмерли на півдорозі до окулярів, і він опустив руку на стіл.

— У няньок завжди повно правил, — здвигнула плечима. — І поки ви не вивалили їх на мене, оголошу своє. Одне-єдине. Розмовляти, наче інтелігентний сухар, будете лише при моїй мамі. А то в мене приступи епілепсії почнуться.

Сьорбаючи чай якомога голосніше, не зводила очей із сусіда, і реакція не забарилася. Бідолашного аж перекосило. Зітхнувши, кивнув, а тоді прогарчав:

— Здається, перше правило вже вигадав.

Я задоволено всміхнулася та відставила горнятко. Сусід зітхнув із полегшенням, а коли наші очі зустрілися, мовив:

— Прибирання двічі на тиждень — обов’язкове. У своїх кімнатах кожен прибиратиме сам. В загальних — по черзі. Посуд миє також кожен за собою, одразу ж після прийому їжі. Прати та прасувати мені не треба. Готувати не обов’язково.

Я задумливо зсунула брови. Його умови звучали наче адекватно, за виключенням того, що ні прати, ні готувати ЙОМУ я й не збиралася. Тому все підозріло нормально. В чому ж каверза?

— І ще…

Ах, ну звичайно, ось і вона.

— … ніяких гостей.

— Що?! — Я аж на табуретці підскочила від обурення.

— Можливо, вже завтра я стану твоїм викладачем, тому водити сюди одногрупників – не найкраща ідея. Скандали ні мені, ні тобі не потрібні.

— То ви ще й в університеті збираєтеся мені життя зіпсувати?!

Я роздратовано зірвалася на ноги та заходила взад-вперед по кухні, відчуваючи себе, наче миша в мишоловці.

— Та здалася вам узагалі моя кімната! — тупнувши ногою, повернулася до чоловіка. — У вас он, тільки годинник потягне на кілька місяців в орендованій квартирі, яких в нашому місці – безліч! Чому саме тут?!

Марк Едуардович спохмурнів, опустивши погляд на зап’ясток лівої руки, а тоді струснув рукавом, ховаючи «СевенФрайді», і глянув на мене роздратовано.

— Тебе це не стосується, — відрізав, піднімаючись.

Я відступила на крок, та він все рівно ніби нависав наді мною в моїй крихітній кухоньці.

— Прийми, як факт, що я тут житиму, — небезпечно примружившись, мовив. — І. Ніяких. Гостей.

Коли чоловік розвернувся та вийшов, згодом зникнувши в своїй спальні, я помітила, що майже не дихаю. Поспішно втягнувши носом повітря, стиснула тремтячі руки в кулаки.

Цей гад набагато небезпечніший, аніж здавалося спочатку. Невже мама нічого не помітила, і отак просто запросила жити до своєї єдиної дитини, беззахисної та слабкої? Навіть пожалітися не вийде, бо вирішить, що я просто хочу повернутися до свого холостяцького безладу.

Так, рано вішати носа. Треба хоча б спробувати витурити цього монстра зі своєї квартири.

Стріпнувши волоссям, гордо здійняла підборіддя і рушила до себе, вигадувати способи та будувати план!