Розділ 2

Відчиняючи двері, я була готова до чого завгодно, та точно не до цього. Аж ножа від несподіванки за спину сховала, та так і застигла, розглядаючи чоловіка за порогом. Якби не гігантська валіза біля його ніг, то я б вирішила, що красунчик помилився квартирою… чи будинком. Бо виглядав, наче модель у рекламі гелю для бриття. Темне, зачесане назад і ретельно вкладене волосся, легенька, рівна щетина, на носі окуляри в стильній оправі. Розстібнуте кашемірове пальто відкривало вид на чорний діловий костюм. Оце так. А квартирант явився, наче на співбесіду. В нас навіть викладачі так не вдягаються, а там кожен третій – педант і зануда.

— Добридень, Олександро, — поправивши окуляри, звернувся до мене незнайомець. — Мене звуть Марк Едуардович. Вас повідомили, що я прибуду сьогодні?

О-о-о… Клінічний випадок, кладіть у стаціонар! Він би мене ще Олександрою Ігорівною назвав.

— Ну, привітики, — хмикнула, трохи відійшовши від першого враження, та махнула рукою, запрошуючи всередину. — Не можу сказати, що рада вас бачити…

— Та я це вже зрозумів, — якимось дивним голосом пробурмотів той.

А я глянула на руку, якою махала кудись вглиб квартири. З затиснутим у пальцях тесаком. Ой, не та рука… ото я роззява, це ж треба.

Перевела зацікавлений погляд на майбутнього сусіда, покліпала для кращого ефекту. Та лиш розчаровано зітхнула, коли той, спокійно підхопивши валізу, переступив поріг.

— Мене попередили, що ви не зрадієте. Та я цього від вас і не вимагатиму.

Неймовірно. Цей тошнотик тут менше п’яти хвилин, а мені вже недобре. Показавши його нахабній спині язика, ледь встигла знову натягнути на обличчя посмішку, коли той оглянувся.

— Куди можна повісити верхній одяг? — ввічливо спитав.

— Окуляри, як я бачу, у вас - елемент декору, — не втрималась. — Бо шафа була просто перед вами.

Марк Едуардович, стиснувши губи, глянув на мене поверх оправи, мов намагався спопелити своїми сірими очима. Тут я мала б присоромлено зашарітися та, соваючи ніжкою по паркеті, почати вибачатися. Знаю, проходили. Всі викладачі по черзі так на мене дивилися в першому півріччі першого курсу, сподіваючись що завдяки цьому гіпнозу я перевиховаюсь та візьмуся за розум. Коли зрозуміли, що легше ігнорувати, махнули рукою. Та спочатку все ж вперто випробовували на мені виховательські методи. Навіть у кут ставили, наче в дитячому садку. Я там з нудьги спочатку якийсь шпарагус догола общипала, а потім ще й нігтями сердечка на стіні нашкрябала. Зате більше не карали.

— Так, розбирайтеся з пошуком шафи, а я піду поставлю чайник, — мовила, проігнорувавши мовчазну битву поглядами. — А тоді покажу вам вашу кімнату.

В чоловіка аж брова нервово сіпнулася. Та погляду не відвів. Поправивши окуляри, відпустив ручку валізи, зняв пальто, скинув черевики…

Боже, це що, стриптиз для бідних? Може йому музику включити?

Не чекаючи на продовження вистави, розвернулася та рушила на кухню, як і сказала, ставити чайник. Бо не зважаючи на всю мою неймовірну силу духу, всередині мене все аж дрижало від стримуваних емоцій. Бо це якийсь триндець! Як я житиму з цим… цим! Ну, не можна ж виглядати, наче модель з обкладинки, а говорити, як наш сторічний викладач Інокентій Динозаврович (взагалі-то Федорович, але він уже такий глухий, що відкликається на що завгодно). І цей дисонанс між Динозавром і Шоном Опрі мене до біса злив!

Намагаючись заспокоїтись, поплескала себе по щоках та глибоко подихала. Не дуже допомогло, та хоч тіпати перестало.

Подумки пославши нового сусіда прямісінько до пекла, заходилася шукати, куди ж я під час прибирання, чашки поставила. Бо раніше вони зручненько валялися в раковині і були практично під рукою. Помив і п’єш.

Боковим зором помітила, що гість стоїть, прихилившись до одвірка.

— На жаль, отруту придбати ще не встигла, тож можете поки не боятися, — повідомила з милою посмішкою.

— Звучить обнадійливо, — насмішкувато відповів. — Проведіть, будь ласка, до моєї кімнати. Хотів би переодягнутися.

Ледь стрималась, аби не огризнутися. Бо це не його кімната, а моя улюблена, прекрасна, неймовірна вітальня! Де я ночами читаю і перечитую мангу, регочу до сліз та плачу навзрид. А тепер її у мене забирають…

Пройшла повз нього, гордо здійнявши підборіддя. Відчинила двері вітальні та вказала на них руками.

— Диван розкладається, доволі зручний. Тільки бабуля на ньому останній дух випустила, хай земля їй буде пухом.

І, перехрестившись побожно, залишила зблідлого сусіда наодинці з цією інформацією. Продефілювала до своєї кімнати, ледь стримуючи регіт, від якого аж щоки напнулися. Зачинилася там, схопила з ліжка подушку і, притиснувши її до рота, нарешті дозволила собі істерично розреготатися.