Розділ 1

Минув усього лиш рік з дня вечірки на честь новосілля. Жила б я собі й далі, не тужила, та раптом, несподівано в гості приїхала мама. Зазвичай, коли збиралася мене навідати, попереджала заздалегідь, та частіше я їздила до них, коли вермішель «по-холостяцьки» приїдалася, а батькам ліньки було по заторах пертися.

А тут така халепа! Приїхала в суботу вдосвіта, навіть не зателефонувавши перед цим. Як увійшла, так за серце й ухопилась. Вона й раніше підозрювала, що я не перфекціоніст, але такого «сюрпризу» точно не очікувала. Розкидане взуття в перемішку з мандариновими шкірками і фантиками від цукерок… Ну а що, Новий Рік був… недавно, два місяці тому. Ай, неважливо. І взагалі, колись тими шкірками міль відлякували. Ще не вистачало, щоб ті звірюки мені фірмові кросівки зжерли!

А потім мама рушила до спальні, і тут вигадати відмазку було куди складніше… Потрібна була одразу коняча доза валер’янки. Мама ж не розуміє, що таке творчий безлад, а шкарпетка на люстрі – це амулет, який притягує удачу. Мені розумні люди порадили, щоб сесія легко минулася.

Боже, тільки не на кухню! Все пропало…

— Гора посуду, що вже цвіте та пахне, — теж амулет?! Ну, я тобі зараз всиплю, засранці!

Всипати – не всипала, та заговорила про страшні речі. Про те, що вже шкодує, що дозволила жити окремо. Дуже сильно розчарована тим, що я так нічому й не навчилася. І в квартирі, яку перетворила на свинарник, не житиму більше ні дня!

Тут уже я схопилася за серце, тільки-но зрозуміла, що вона має на увазі.

— Тільки не додому! Благаю! Ну, ма-а-а-ам! — занила, хлюпаючи носом, скорчивши найжалюгідніше личко, на яке тільки спромоглася. — Я виправлюся, обіцяю!

Тупаючи за мовчазною матір’ю до виходу, обіцяла всі обіцянки Всесвіту, та, здавалося, ніщо більше не здатне розтопити крижане материне серце.

— Я приїду завтра, Олександро, — нарешті озвалася жінка. — Щоб квартира блистіла і сяяла. А ще підселю до тебе сусіда.

— Так, мам, добре, мам, все зроблю… Стоп, ЩО?!

Я спантеличено завмерла. Сусіда? Сторонню людину? До мене?!

— Так, сусіда. Серйозну, охайну та дорослу людину, що привчить тебе до порядку.

— Це типу… няньку? Взагалі-то мені вже двадцять і…

— Взагалі-то це не обговорюється! І прибери тут все, негайно!

З цими словами вона покинула квартиру, гримнувши дверима.

От і поговорили, — приречено зітхнула я.

Але за швабру та пилосос узялася. Та й не тільки за них. В рух пішли всі засоби,від віника до поліролю для меблів. А я навіть не знала, що в мене таке було!

Годин за шість квартира практично сліпила незвичною чистотою, і моє ледь живе тільце в позі вмираючої зірки розкинулося на ліжку. Так я й заснула від утоми.

Розбудив мене волаючий на всю кімнату телефон. Розплющивши очі, потягнулася, одразу ж скривившись від болю у м’язах, та дезорієнтовано роззирнулася, шукаючи дурнуватий смартфон. За першої спроби встати, ногу звело судомою, і я гепнулася з ліжка.

Йопересете, та щоб я ще колись прибирала! Дзуськи! Воно мого здоров’ячка не варте!

Постогнуючи та кривлячись, доповзла таки до столу щоб схопити телефон.

— Так, доню, за неймовірно щасливим збігом обставин, до нашого міста приїжджає син моєї давньої знайомої…

Ні тобі «Доброго ранку», ні «Ти така молодець, що вижила»..

— І що з того? — буркнула я, падаючи на стілець.

— Він шукає житло, — пояснила мама, та я все рівно не в’їхала.

— І?

— І буде твоїм новим сусідом по квартирі, — добила мене жінка.

— Та ти з глузду з’їхала, — видихнула нервово. — А нічого, що він чоловік?!

Та цю жінку так просто не проймеш.

— То й що з того! А ще він дорослий, працює викладачем. Ідеальний варіант! Педантичний, охайний. Отже не потерпить того свинарника, в якому ти живеш.

— А що, охайні дівчата вимерли, як динозаври? І тому ти віддаєш мене якомусь мужику?! Раптом він маніяк?

— Не вигадуй, — сказала, як відрізала. — Пристойний, розумний хлопець. Дала йому адресу, тому сиди і чекай. І ще одне. Знаючи твій характер… Вижити його тобі не вдасться. Одна скарга на тебе, і ми одразу ж тебе забираємо додому. Зрозуміла?

Я просто мовчки кинула трубку і тремтячою рукою відклала телефон, схопившись за голову. Ну, що за кара на мою бідову голівоньку!

Її рішення знайти мені педантичну сусідку, я ще могла зрозуміти. Але ЧОЛОВІКА до мене підселити… Це вже за гранню. Як їй тільки в голову це прийшло!

Що ж робити… Як бути? Вижити сусіда не вдасться, з’їхати – взагалі як варіант не розглядається.

Розмірковуючи над рішенням цієї надскладної задачі з зірочкою, сходила в душ, висушила волосся, задумливо зжувала кілька бутербродів, заварила чаю та полізла в інтернет. Але Гугл цього разу виявився безсилим. Отруїти чи застрелити – це вже перебір навіть для мене. До того ж, ніякої отрути, окрім двотижневого молока, в мене не знайшлося. А вогнепальну зброю дістати не легше, ніж на Місяць злітати.

Зітхнувши, виключила комп’ютер. Без-ви-хі-дь. Абсолютна і непроглядна.

Саме цієї невеселої миті пролунав дзвінок у двері.

Невже новий сусід приволік свою нахабну задницю? Що ж, поглянемо на цього смертника.

Фиркнувши, захопила з кухні ножа для м’яса та з маніакальною посмішкою пішла відчиняти.