Замість прологу

— Ну, з новосіллям, Олександро! — прокряхтів татко, ставлячи останню коробку на підлогу. — Сподіваюся, квартира витримає тебе хоча б рік. Нам з мамою цього вистачить, аби влаштувати романтичний відпуск.

— Ой, тільки без подробиць, — закотила очі.

Вперши руки в боки, з посмішкою від вуха до вуха роззирнулася, відчуваючи себе найщасливішою на планеті Земля! Спальня, вітальня, кухня, ванна, — і все це лиш моє! Оце я розумію, подаруночок на день народження! Чомусь думала, що батьки цю квартиру продали ще сім років тому, одразу ж після смерті бабусі. Мене дванадцятирічну такі питання взагалі не цікавили, тому я швидко про ці апартаменти забула. І ось, виявляється, що я ще минулого року могла не пертися до універу через усе місто!

Видали ключі лиш після того, як я вкотре залишилася в одногрупниці ночувати, щоб не вставати о шостій ранку на маршрутку. Змилостивилися! 

— Я надто добре тебе знаю, — похитала головою мама, коли я висловила своє праведне обурення з цього приводу. — Якби в тебе з’явилася квартира минулого року, ти б навіть перший курс не закінчила. Лежала б і серіали свої дивилася.

— Ми й зараз трохи сумніваємось, — підтакнув тато. — Тому, якщо будуть пропуски, повернешся додому.

— І якщо оцінки стануть гіршими – теж, — додала мама.

— Та зрозуміла я, зрозуміла!

* * *

Ніяк не могла второпати, чому батьки не знайшли квартирантів. Це ж які заробітки пропадали стільки років! Мама лиш здвигнула плечима і сказала, що грошей нам вистачає, а довіряти квартиру незнайомцям – ще той геморой. Зате тепер от пригодилися квадратні метри, і нема чого тут батьків вчити.

Та а я що, я тільки «за». Тільки-но ключики опинилися в моїй спітнілій від радості долоньці, як я заходилася діловито збирати пожитки. Навіть до найближчого магазину збігала, щоб виклянчити кілька картонних коробок. Самі збори зайняли не більше години. Захопившись, навіть мамину вафельницю встигла запакувати, за що отримала по шиї рушником.

Тато визвався відвезти мене разом з речами. Певно, розхвилювався, щоб я пів квартири до нового дому не встигла в «пупирку» замотати. А мама – допомогти з прибиранням (ну й ревізію того, що таки встигла замотати, провести). Геть мені не довіряють!

Я намагалася спекатися їх, як тільки могла. Все ж нове житло, життя з чистого аркуша, все таке… Та, опинившись в бабиній квартирі, зрозуміла, що сама точно не впораюсь.

Квартирка виявилася старенькою, з вицвілими шпалерами та радянськими меблями. Все в багаторічній пилюці та павутині. Та, обійшовши всі кімнати, я залишилася задоволеною.

Спальня – простора, з великим вікном. Персикові шпалери, здоровенна люстра під стелею, широке ліжко з тумбочками по обидві сторони та дерев’яна шафа майже на пів стіни.

Кухня мені сподобалася ще більше. Затишна, крихітна, зі світлими стінами, доволі міцною гарнітурою та рожевими шторами в горох. Романтика.

Після генерального прибирання, щедрих подарунків від татка у вигляді нового дивана та крісла у вітальню, житло остаточно припало мені до душі. Та що там казати. Уявляючи, як сидітиму вечорами на широкому підвіконні з горнятком капучіно, здіймалася на сьоме небо від щастя.

За кілька днів з моєї старої кімнати перекочував робочий стіл,книжковий стелаж з колекцією сороміцької манги та зарубіжними романами, і життя стало мало не ідеальним.

Через два тижні я вже остаточно переїхала, облаштувалася та готувалася до вільного холостяцького життя.

Як виявилося, таке щастя – не назавжди…