1

​ Прийнято вважати, що чудеса трапляються в новорічну ніч. Звичайно, важливо вчасно загадати бажання і відпити шампанського з келиха під бій курантів. Після чого поспішити на вулицю, щоб не упустити момент, коли темне небо прикраситься різнокольоровими спалахами салютів.

​ І, чорт візьми, я вірила в це «диво» занадто довго, а воно так і не настало. Роки йшли, але всі мої новорічні бажання так і залишалися лише мріями.

​Пам'ятається, років у десять, коли я пізнала страшну таємницю про Діда Мороза, мені вперше перехотілося чекати це свято з таким передчуттям. Тоді мама мені пояснила, що все диво живе всередині нас - головне вірити в диво. І я вірила, правда з кожним роком все з меншим ентузіазмом.

- Леся, може, нарешті, сходиш за горошком? Розберуть адже, потім ніде не знайдеш! - роздратований голос мами розноситься по всій квартирі.

​Вона з самого ранку займається готуванням, а мені дає доручення щодо прибирання і походів по магазинах. Напевно, тому що п'ятирічний Денис ще занадто маленький і надто милий, щоб завантажувати його підготовкою, а двадцятирічна Ксюша і так рідко приїжджає в гості і явно не для того, щоб працювати.

- Та сходжу я! - мовчки відкидаю ганчірку, якою хвилин п'ятнадцять начищала величезне дзеркало у вітальні і йду на кухню, попутно поправляючи волосся, що прийшли в творчий безлад. - Ти вже дзвонила тітці Марині? Коли вони приїдуть?

​ Втім, це взагалі єдине питання, яке цікавить мене.

- Ой, зовсім забула тобі сказати, у них скасували всі поїзди, тому святкуємо в сімейному колі, — махнувши рукою, мама продовжує нарізати огірок.

​ І в цю саму секунду надія на моє особисте диво руйнується. І чого, питається, тепер чекати?

- Але, я ж вас познайомлю з деким, - заявляє щаслива Ксюша.

​ Ось, кому, мабуть, пощастило. Треба ж, всього на два роки старше мене, а вже встигла знайти собі нареченого і з'їхатися з ним. Щоправда, вже півроку приховує, хто ж її обранець. Ну, хоч в Новий Рік вирішила познайомити, може, це такий хитрий план, щоб обійтися без подарунків? Відкрити таємницю року?

​ Мені то тепер навіть нецікаво кого вона там приведе. Хоч самого Дженсена Еклса, зовсім не здивуюся. У мене особисте горе.

​Мамина подруга-тітка Марина, - все життя жила з нами на одній сходовому майданчику разом зі своїм сином-Микитою. Це було найкраще сусідство. Як справжні подруги, вони ходили один до одного в гості кожен день, відповідно, з такою ж частотою Микиті, який старший за мене на три роки, доводилося зі мною няньчиться. Коли мені виповнилося років десять, потреба няньчиться відпала, і ми здружилися. Після чотирнадцяти я зрозуміла, що закохана в свого кращого друга і на кожен Новий рік почала загадувати взаємності.

​ Я завжди здогадувалася, що теж подобаюся Микиті, але щось ніяк не клеїлося і він не робив перших кроків. Дивно, я б не назвала його якимось сором'язливим, навпаки.

​Моя особиста життєва драма почалася, коли виповнилося сімнадцять. Я, звичайно, прекрасно знала, що тітка Марина знімає вже не перший рік сусідську квартиру через вигідне розташування в самому центрі міста і близькості до офісу, в якому вона працює. Ще знала, що у них з Микитою є власний будинок в передмісті іншого міста. Ми навіть їздили туди кілька разів, коли я ще була дрібною і занадто примхливою.

​І навіть всі ці знання не дали мені можливості припустити, що в певний момент моє життя кардинально зміниться. Власник вирішив виставити квартиру на продаж, а тітка Марина прийняла рішення повернутися в рідне місто, тому що тут з роботою щось не клеїлося.

​І все відбувалося з такою швидкістю, що в голові не вкладалося. Буквально протягом місяця власник знайшов покупця і Микиті з мамою довелося з'їхати.

​ Звичайно, обіцянки телефонувати і зустрічатися заповнили моє серце надіями, але буквально з кожним місяцем я розуміла, що дзвінки — це максимум, який з себе може вичавити дружба мами і тітки Марини.

​ Вони домовлялися зібратися буквально на кожне свято, але все ніяк не виходило - робота, домашні клопоти та інші невідкладні обставини. На жаль, дружба рідко витримує перевірку відстанню. Найчастіше така дружба виявляється обтяжуючою.

​ Я ж намагалася підтримувати зв'язок з Микитою, але останнім часом він зовсім перестав писати першим і навіть посмів не відповісти на кілька моїх повідомлень. Це був край, гордість адже теж мати потрібно.

​ І який же відчула, прилив щастя, коли дізналася, що цей Новий рік ми будемо святкувати в компанії старих друзів. Шкода тільки, то почуття радості не перекриває зараз обсягу мого розчарування.

- Я в магазин, - виходжу з кухні і надівши куртку з чобітьми вибігаю на сходовий майданчик.

​ Ось і чому завжди так? Можливо, це взагалі мій останній шанс був.

- Чорт, мала, дивись, куди йдеш —  чую роздратований голос відразу ж, як вписуюся в чиєсь тіло.

​Спочатку розглядаю сніг під ногами, і тільки після піднімаю очі, що однозначно зараз випромінюють тільки ненависть і презирство. Відразу ж відстороняюся на безпечну відстань.

- Менше диміти на проході потрібно! - пирхаю, ще раз пропалюючи поглядом брюнета. - Куріння вбиває!

- Мала, ти колись однозначно подавишся своєю отрутою, - його блакитні очі не висловлюють ніяких емоцій, але я точно знаю, що дуже дратую його. Це абсолютно взаємно.

​Показую непристойний жест і розвернувшись продовжую свій шлях до магазину.

— Нариваєшся, - чую в спину, але вже не звертаю ніякої уваги.

​Власне, до цього блакитноокого брюнету у мене пекуча неприязнь. Нерозумно, звичайно, але саме його я вважаю винним у всіх своїх бідах. Якби він не купив квартиру по сусідству, тітка Марина, можливо, не з'їхала так швидко.

​ Ще від нього мені однозначно передається погана енергетика. Завжди, коли Вадим по близькості, зі мною твориться якась дурниця. То спіткнуся, то прорахуюся в сходинках і зламаю руку, то на льоду послизнуся. Без сумнівів, диявол якийсь.