Розділ восьмий

Свій день народження Раєвський-старший святкує у дорогезному ресторані. Місце фешенебельне та красиве, а головне, надстатусне. Мені раніше ніколи не доводилось тут бути, навіть не так через ціни, як через те, що ресторан знаходиться за містом. Довкола суцільні ялинки, відкритий двір та огороджена парканом частина ззаду. З одного боку, правда, траса, якою туди-сюди їздять автівки, та атмосферу це не псує.

Зараз на вулиці панує зима, того на дворі столиків, само собою, немає. Олег веде мене до будівлі; біля входу стоїть кремезна охорона. У нас перепустку не просять, очевидно, впізнають Раєвського за обличчям, а я, як його супутниця, маю право пройти і так.

Олегового батька серед натовпу я виділяю одразу, його ні з ким неможливо переплутати. Чоловіки дуже схожі; Олег – просто молодша на двадцять років копія його батька. Одного і того ж зросту, вирази обличчя схожі. Правда, від очей Святослава розходяться мілкі мімічні зморшки, ознака його любові до сміху.

Поруч з ним – висока красива жінка, очевидно, мама Олега. Син успадкував від неї хіба що очі – і точно не характер. Вона видається мені стриманою, спокійною та мовчазною, а ще – чомусь лякає, хоча ми ще навіть не познайомились.

Ми з Олегом підходимо до його батьків найперші. Олег потискає руку татові, обіймає матір, а Святослав тим часом стискає мою долоню в привітальному жесті.

- Вітаю з днем народження, Святославе Андрійовичу, - промовляю я з повагою, сподіваючись, що зможу більш-менш вписатись в цю незвичну для мене компанію. – Ольго Василівно, рада знайомству.

- Я також, - промовляє Олегова мати. – Ви, напевне, та сама Марина, що звела з розуму мого сина?

Я здригаюсь.

Звела з розуму?

- Так, я Марина, але не думаю, що якимось чином повпливала на Олегів здоровий глузд, - усміхаюсь я.

- Бо не можна повпливати на те, чого немає, - гмикає в мене над вухом Олег і обіймає мене за талію.

Його мати кидає на мене несхвальний погляд, а от Святослав Андрійович посміхається досить щиро. Він плескає сина по плечу і пропонує йому зайняти місце за столом.

Ми проходимо до основної зали, і я з захватом озираюсь. Ні, справді, масштаби вражають. Місця тут купа, стіни прикрашені якимось дивакуватим декором, стіл застелений ледь не мереживною скатертиною. Він довгий-довгий, тягнеться вздовж всієї зали, та розташований не по центру, а трохи збоку. Вільна площа, очевидно, призначена для танців чи чогось іншого; принаймні, розвернутись тут є де.

Мене дивує, правда, що Раєвський для святкування обрав не власний ресторан. Цей, я точно знаю зі слів Олега, належить точно не йому і навіть не комусь з його друзів. Та, напевне, це від бажання хоч колись не відчувати себе як на роботі, тому певну логіку можна зрозуміти.

Так чи інакше, тут круто. Я зацікавлено озираюсь, думаючи, куди б це мені сісти, та Олег тягне мене за руку і вказує на стіл.

Біля кожної тарілки – фігурна табличка з іменем. Наші з Олегом таблички, на щастя, стоять поруч, і я видихаю. Було б неприємно опинитись на різних кінцях зали, враховуючи, що я тут майже нікого не знаю.

 Чоловік веде мене до столу, відсуває стілець, допомагає сісти та взагалі поводиться, наче справжній джентльмен. Для Олега це не сказати що дуже властива поведінка, та я посміхаюсь – приємно ж, коли про тебе дбають.

Сам же Раєвський збирається вже сісти, та його погляд падає на місце навпроти. Табличка там стоїть трохи косо, і Олег тягнеться до неї, поправляє та дивиться на написане там ім’я.

- Твою ж… - роздратовано шипить він.

- Щось не так? – я мимоволі напружуюсь.

На цьому святі Олег – моя єдина опора. Звісно, якби не він, то я б взагалі тут не опинилась, і мені не довелось би поводитись так, як тут прийнято, але, так як я вже прийшла, діватись нікуди, і лишитись наодинці не хотілось би.

- Та ні, все добре, - через силу посміхається Раєвський. – Маленький привітик з минулого, не турбуйся, люба.

Я прикушую язик, щоб не сказати, що я ніяка йому не люба. Тут, на святі, доводиться старанно грати власну роль, за якою я – закохана в Олега по вуха дівчина, яка збирається за нього заміж. Ось, навіть перстень на пальці – явне підтвердження того, що він зробив мені пропозицію. В мене манікюр, професійний макіяж, гарна зачіска та шикарна сукня, я виглядаю так, як ніколи досі в житті, і тому вжитись в образ нареченої Олега трохи простіше, ніж раніше, та я все одно відчуваю себе наче не у своїй тарілці, і для того, певне, є причини, бо і сам Раєвський з кожною хвилиною стає все напруженішим.

Та він вмощується на своєму стільці, знову натягує на обличчя посмішку та шепоче мені на вухо:

- Ще хвилин зо п’ять – і почнеться.

- Хвилюєшся?

- Та не дуже, - зітхає Олег. – О, Миколо! Як я радий тебе бачити!

Микола сідає приблизно навпроти мене. Цікаво, а чиє ж тоді місце просто біля господарів свята, якщо навіть племінника його не удостоїли?

- Навзаєм, - чоловік видає щось подібне до посмішки та змірює мене уважним поглядом. – Дозвольте познайомитись, я – Микола, племінник Святослава Андрійовича…

- Дуже приємно, - озиваюсь я. – Марина, наречена Олега.