Розділ сьомий

За кілька днів я нарешті виліковуюсь та можу братись до роботи. Звісно, великого бажання працювати я не відчуваю, але треба. Відкриваю найтерміновіші проекти та починаю розбиратись з документацією, вивчати надані мені матеріали. За стіною ніхто не свердлить, і я сподіваюсь, що блаженна тиша триватиме трохи довше за п’ять хвилин.

Та ні, помиляюсь. Не встигаю я розібратись з тим, що читаю, як у двері дзвонять. На порозі виявляється Олег. Він сяє, наче начищена монета, і я не можу сказати, що такий його зовнішній вигляд аж надто вселяє в мене довіру.

- Що сталось? – обережно запитую я.

Вчора ми з Олегом не бачились. У Раєвського була своя робота, а я отримала можливість трошки від нього відпочити. Ми, власне, навіть помирились трохи, що не може не радувати, і тепер я вперто роблю вигляд, що ми досягли нейтралітету. Може, навіть не дуже ворожого.

Можливо, дарма прикидаюсь, думаю раптом я, дивлячись йому в очі.

- Нічого особливого, - з посмішкою заявляє мені Олег. – Просто я прийшов сказати, що гарбуз вже перетворився на шикарну іномарку та готовий везти тебе по магазинах.

- Яких таких магазинах?

- Ну, ти ж погодилась піти за покупками, оновити стиль за мій рахунок. Я готовий! Збирайся, ходімо.

Вирячую на Олега очі і довго-довго моргаю, намагаючись зрозуміти, що йому від мене треба. Тоді обережно промовляю:

- Я пожартувала.

- Ну, а я – ні, - знизує плечима він. – Давай, вдягайся, надягай ту сіру торбу, підемо підбирати тобі гардероб. Моя наречена повинна виглядати просто супер. Ти підходиш, а оте під назвою «оверсайз» - ні, того ми будемо його міняти.

- Олеже!

- І відмови не приймаються.

Ледь не гарчу від роздратування. Ну що він за людина така! Звідки взагалі у нього беруться ці дурні ініціативи?

Сказати чесно, я дійсно не думала, що він сприйме мій жарт всерйоз. На власний гардероб, якому, явно по правді, я приділяю мало уваги, я заробляю достатньо, а якщо не маю якоїсь наднової шуби, то не через те, що не можу собі її дозволити. Просто вважаю за потрібне витрачати кошти на щось більш корисне, аніж чергову шмотку, що валятиметься у шафі.

Проте Олег невблаганний. Він привидом сновигає за мною по квартирі, доки я шукаю одяг, щоб перевдягнутись та поїхати до магазину. Зрештою я зупиняюсь на джинсах та звичайному светрі, показую Олегові кулака, коли він намагається прослизнути до спальні, зачиняю двері в нього перед носом та берусь перевдягатись.

На це йде небагато часу. Ось вона, перевага простого одягу. Зручно, та й виряджатись не треба годинами. Натягнула щось найбільш зручне та вільна, можеш йти, займатись своїми справами! Проте коли я виходжу з кімнати, виявляю, що Олег вже запхав носа до моєї шафи.

- Що ти там робиш? – похмуро запитую у нього.

- Дивлюсь, що треба придбати.

- Нічого!

- Кілька суконь, спідниць та блузок тобі не завадить.

- Ти хочеш зробити з мене дівчинку-лялечку? Не вийде, - сердито заявляю я. – Всі ці жіночні образи не для мене.

- Я бачив тебе в сукні, - заявляє Олег. – І ти виглядала неймовірно.

- І застудилась.

- То не від сукні, то від того, що ти втекла в легкому одязі на мороз.

Він, звісно, правий, та мені все одно хочеться впертись рогом та не піддатись на його вмовляння. Заявити, що зовнішній вигляд не головне.

- Слухай, я тебе не розумію, - раптом промовляє Раєвський. – В мене таке враження, що ти спеціально себе псуєш та робиш з себе стару діву.

- Тобто?!

- Ну, дивись, ти гарна. Молода. В тебе ще не було стосунків, отже, тобі всілякі дебіли не встигли потріпати нерви. Але ти заявляєш, що тобі ніщо не треба, кутаєшся, ховаєшся у сірій млявості. І якби тобі це подобалось! То ж ні. Ти ходиш обдертюхом, розумієш, що ходиш обдертюхом, і ти не подобаєшся собі обдертюхом!

- Надто багато тавтологій на один рядок.

- Зате суть зрозуміла! – хитає головою Олег. – Ти не просто вдягаєш те, що тобі зручно, якби ж то! Ні, ти просто намагаєшся зробити з себе якусь непривабливу, сіру дівчину і сама себе опускаєш у власних очах. Я, звісно, розумію, що люди, гм, бувають дуже дивними істотами, та одного не можу зрозуміти… На біса це тобі треба?

Я сердито дивлюсь на Олега, ледь стримуючись, щоб не сказати йому, що це не його справа, та раптом приходжу до висновку, що він взагалі-то правий. Я дійсно ховаюсь. І оці пуховики, в яких я схожа на вбитого кита, ношу навіть не тому, що зручно – бо ж незручно! – а тому, що так мені простіше виправдати свої особисті невдачі.

- Слухай, той, кому треба, в тебе і в сірому закохається, - запевняє мене Олег. – Але я вже вляпався по вуха, втратив від тебе розум і тому вважаю, що пора змінити сіру шкурку на яскраву. Згода? Ходімо?

- Ходімо, - зітхаю я, вперше в житті відчуваючи бажання дійсно побачити в собі красиву дівчину.

І переконатись: Олег не бреше, я дійсно така.

Автомобіль Олега, само собою, на нас внизу. Якийсь дух супротиву, що живе в мені, ледь не змушує сказати, що я б і на тролейбусі поїхала, проте Олег так суворо дивиться на мене, що я прикушую язик на не суперечу.