Розділ шостий

Кажуть, є п’ять стадій прийняття. Не знаю, яка зараз у мене, та бажання дрібнесенько порізати білі листи паперу, списані дрібним почерком Олега, закинути їх до супу та змусити бісового сусіда це з’їсти стає просто неймовірним.

Перемерзла я, сказати чесно, серйозно. Настільки, що вже четвертий день ледь пересувалась домом. Температура нарешті нормалізувалась, та все решта – ні. А найбільше з нормального графіку випадало те, що Олег стирчав у мене вдома і цілими днями писав бісові анкети. Ми розпитували один одного про усілякі дрібниці, і йому не ліньки було це все збирати в цілі підшивки, а потім лишати свої записи мені, щоб я, бачте, могла детально ознайомитись.

От і зараз я дивлюсь на чергову таку анкету, правда, цього разу з інформацію про мене. Улюблений колір, улюблена порода собак, їжа, яку я ненавиджу, а згори крупним таким шрифтом виведено «тиранша».

Погляд зіслизає на цей напис уже, певне, вдесяте. Я шморгаю носом (не того, що плачу, а того, що нежить) і берусь складати папірці по стосам, розсортовуючи, що до чого має відношення. В житті б не підійшла до столу, окупованого Олегом, та мені треба знайти деякі папірці для начальства, та й проект простоює уже котрий день через моє погане самопочуття…

Не можна допускати, щоб на роботі все полетіло через мою хворобу.

- І що ти там робиш?

Я здригаюсь, ледь не підскакуючи на місці, та озираюсь на Олега. Він, самовпевнений та явно чимось незадоволений, стоїть в дверному отворі, що веде з коридору у мою вітальню, та зиркає на мене, наче я винна, що у нього щось там не склалось.

- Тобі-то яке діло? – запитую його дещо сердито.

- Ніякого, окрім того, що ти маєш лежати зараз у ліжку та відпочивати, а не шастати в піжамі по охололій квартирі та шукати якусь дурницю серед моїх паперів.

- Твої папери зайняли мій робочий стіл! – озиваюсь я. – І шукаю я тут не «якусь дурницю», а важливі документи. Надважливі, я б сказала!

- Тобто, ти збираєшся працювати.

- Звісно, що збираюсь. А ти хочеш, щоб я кометою вилетіла з роботи, а хвостом за мною полетів іпотечний борг?

- Ми ж домовились, що ти на лікарняному, - сердито відзначає Олег. – Твій шеф тебе відпустив.

Відпустив, так. Не знаю, що там нащебетав йому Синицький, та начальник навіть не став просити мене працювати хворою, що зазвичай відбувалось. Напевне, майбутня невістка пана Раєвського – то дуже солідний статус, якраз такий, щоб можна було давати мені можливість трошки більше відпочивати.

Та все це зараз не має значення. Бо угоду мені таки знайти треба.

Олег, правда, думає інакше. У кілька кроків перетинаючи відстань, що нас розділяє, він відсторонює мене від столу.

- Геть знахабнів, - бурчу я, прослизаючи повз нього і продовжуючи пошуки потрібного папірця. – Олеже, лиши мене у спокої.

- Ага, - киває він, та замість того, щоб зробити те ж саме, про що й говорить, відриває мене від землі.

Я надто легенька, щоб випручатись з рук дорослого, міцного чоловіка, тому лише б’ю ногами повітря, обурено шиплю та лишаю на його долонях кілька подряпин, перш ніж він відтягує мене все-таки до ліжка, нахабно вкладає в нього та вкриває теплою ковдрою.

- І це ще я тиранша! – обурююсь я, намагаючись копнути його ногою, та марно, навіть дотягнутись не вдається. – Геть совість втратив! Сам ти тиран!

- О так. Лютий та жорстокий, не даю тобі працювати, - закочує очі Олег. – Та я ж задля тебе стараюсь! А ти!..

- Я теж стараюсь задля тебе. Бережу твоє обличчя, щоб ніякі зайві комахи у бороді не заводились.

Олег роздратовано шипить. Я знаю, що напис «тиранша» на своїй анкеті отримала саме завдяки тому, що вимагала, аби він поголився. Від однієї думки про те, що доведеться цілуватись з бородатим чоловіком, я аж здригалась від огиди.

Сусід, звісно, пручався, бо ж йому краще знати, як виглядає «ідеальний чоловік». Та зрештою вимушений був здатись, і тепер у нього гладко поголене підборіддя, а в мене примітка великим шрифтом в «особовій справі».

Його спроби не допустити мене до роботи, то, напевне, помста. В те, що Олег справді хоче про мене турбуватись, я не надто вірю. З чого б то раптом така турбота? Я майже не сумніваюсь, що наші почуття взаємно негативні, і не треба мене переконувати у зворотному.

Проте вирватись з рук Олега, втекти з ліжка та повернутись до того самого договору мені не вдається. Доводиться влягтись зручніше.

Задоволений результатом, Раєвський чимчикує на кухню. Там гримить тарілками та досить скоро повертається з двома чашками гарячого чаю. Моєю та…

Своєю.

Так, парадоксально, але у Олега вже є «своя» чашка в моїй шафці. Для того, щоб її отримати, цей нахаба розпакував подарований мені на новосілля сервіз, та совість його, здається, не мучить. Я ж похмуро мрію про те, що колись помию її брудною ганчіркою, а потім ласкаво підсуну Олегові.

Проте… Зараза до зарази не клеїться.

- Ну що, - тягне тим часом Олег, - ти готова дізнатись, яку тему ми обговорюватимемо сьогодні?

- Давай, - зітхаю я, розуміючи, що нікуди від нього не дінусь.