Розділ п'ятий

Приходжу до тями ривками, поступово. В роті пересохло, голова тріщить, і взагалі, стан такий, наче я волочилась пустелею кілька діб поспіль, а потім чомусь забула, коли це трапилось. Відкрити очі з першого разу не вдається, надто вже мені погано, але нарешті вдається сфокусувати погляд.

- Ну слава богу, - видихають у мене над головою. – Я вже боявся, що все геть погано.

Я лежу. І, здається, у своєму ліжку, бо бачу саме свою криво причіплену люстру та горілий слід біля неї.

То постарався електрик. Не знаю, чим від припік мені стелю, але то не відмивається, тільки перефарбовувати треба.

Потім переводжу погляд на людину, що сидить поруч зі мною на ліжку, і з подивом розумію, що це Олег.

- Ти тут що робиш? – хрипко запитую я.

- Сиджу. Можу лягти.

- Дебіл.

- Впертюха.

- Як ти тут опинився?

Мій голос звучить так, наче я була мертва, а потім мене воскресив якийсь талановитий некромант. Та некромантів тут нема, тільки Олег, який взагалі-то не повинен мати ключів від моєї квартири.

Дідько! Я ж не зачинила двері!

- Я вирішив зайти помиритись. Мир, дружба, жвачка, все таке. Хотів тобі запропонувати ритуально втопити у мене в ванній перфоратор, - пояснює Олег. – Прийшов. Тут відчинено, а тебе нема.

- То був ти? Шарудів у мене в квартирі?

- Ага.

От дурепа, ще й так перелякалась…

- Це я зачинити забула, - пояснюю йому трохи розгублено. – Мені було не дуже добре, от і…

Зізнатись Олегові, що не зачинила двері, бо боялась перетнутись з ним в під’їзді, я не можу, бо він точно мене засміє. Чоловік і зараз дивиться на мене якось підозріло, та я роблю вигляд, наче все в порядку, та намагаюсь сісти.

Спочатку розумію, що на мені нема ні чобіт, ні пуховика, ні, звісно ж, шарфа та шапки. Потім розумію, що штани на мені точно не ті, в яких я ходила на роботу.

Власне, зараз вони піжамні.

Як і кофтина.

Що?!

- Ти мене роздягав?! – обурююсь я.

- Так, - навіть не думає соромитись Олег. – І раджу тобі не смикатись, а лягти назад до ліжка. У тебе була температура під сорок, я викликав швидку. Поклав тебе до ліжка, роздяг…

- Господи!

- Не бійся, вигляд напівживого тіла, навіть такого гарненького, мене не збуджує, - серйозно промовляє Олег. – Але якщо тобі цікаво, укол робив не я, а медсестра. Тому абсолютно голою твою п’яту точку я не бачив. Та не червоній так тільки, будь ласка!.. Тут нема чого соромитись.

- Я і не соромлюсь!

Насправді я не знаю, від чого я така червона, від знічення чи від температури. В будь-якому випадку, почуваюсь я все ще погано, тому лише натягую ковдру на плечі та вмощуюсь зручніше. Вибиратись з теплого ліжка бажання нема взагалі, я не впевнена, що мене реально зараз вговорити зайнятись чимось окрім спроб зігрітись.

Олег спостерігає за мною з легкою посмішкою, що грає на його губах Виглядає він досить задоволено, а тоді промовляє:

- То я можу розповісти свою історію до кінця?

- Так, говори.

- Я до тебе постукав, та ти не відчиняла, - починає він. – Смикнув за дверну ручку та виявив, що відчинено. Походив по квартирі, та тебе вдома не виявлось. Вирішив, що зачекаю, а тут якраз задзвеніли ключі, і я зрозумів, що це ти. Я до тебе вийшов...

- А далі я, здається, знаю.

- Ага. Ти, невинна та прекрасна, валялась у якійсь оверсайзній торбі посеред коридору, махала руками і щось белькотіла. А потім втратила свідомість. Довелось тебе рятувати. Підіймати, знімати ту гидоту, вкладати до ліжка та викликати швидку, бо ти вся горіла. До речі, ось, тримай.

Він дає мені градусник, явно не мій. Напевне, приніс зі свого дому. Зараз мене це мало турбує, я підкоряюсь, а заодно перевіряю, чи на місці білизна.

На щастя, так. Пережити думку, що мене бачили у спідньому, трохи простіше, ніж розуміти, що роздягали догола, та й хвороба трохи заважає переживати. Я перевертаюсь на бік, намагаюсь вмоститись зручніше та пробую сфокусувати погляд на Олегові.

- Засічи час, - прошу його, не в силах підняти голову так, щоб було видно мій годинник. – Ой, що ж так паршиво…

- Менше тікати треба було, - сердито заявляє він. – Тим паче, ти все одно вже нікуди від мене не втечеш. Учора нас з тобою злили в мережу.

О, так, я добре пригадую пост, який мені продемонструвала Іванка! Звісно, нічого хорошого в тому немає, та зараз чомусь згадка про це викликає тільки посмішку.

- Знаю, - бурмочу я. – Я була на роботі, і мені показали.

- І що?

- Я сказала, що я твоя наречена, але всі вирішили, що я просто пожартувала.

- Чому?

- Бо така сіра миша, як я, не може знайти собі мужика, трохи пристойнішого, ніж плакат з улюбленим співаком на всю стіну.