Розділ третій

- Так, - легко знизує плечима Олег.

- Рідний?

- Звісно що рідний. Якщо тобі так цікаво, то навіть народжений в офіційному шлюбі. А що, якісь проблеми? – на губах мого сусіда грає посмішка.

Та мені не до сміху.

Я ніколи не відносилась до тієї категорії людей, що ненавидитимуть інших за їх достаток чи заздритимуть через гроші. Звісно, ні! Ми з батьками, власне, і не бідували ніколи. Та мені завжди здавалось, що багатії – то люди, що проживають в якомусь іншому світі, і перетнутись з ними такій, як я, майже неможливо.

Навіть тоді, коли я стала працювати у компанії, що займається піаром, і особисто перетиналась з деякими відомими людьми, мені все ще здавалось, наче вони десь далеко. Ми можемо зіткнутись на роботі, а ще, можливо, вони на своїх дорогезних автівках проїжджають повз на дорогах, буває, що ми сидимо в одному ресторані, так, окей…

Але не живемо в сусідніх квартирах, не ділимо сходовий майданчик, не сваримось в ліфті та не намагаємось звести один одного з розуму з допомогою сольного виступу дрельки десь о шостій ранку!

Так, якщо придивитись, Олег дійсно схожий на Святослава Раєвського, наскільки я взагалі пам’ятаю того. Ті ж самі риси обличчя, насичений зелений колір очей, напевне, та ж лінія підборіддя, хоча Олег свою надійно приховує за бісовою бородою, яка так мене дратує. Але хіба це могло щось означати? Мені навіть в голову не приходило шукати риси відомого мецената та багатія, людину, що входить в сотню найвливовіших чоловіків України – і, повірте, не бовтається там в останньому десятку!

І ось, його син – то мій нахабний сусід, якого я погрожувала особисто задушити, якщо він не перестане заважати мені працювати!

- Так, є проблеми! – не стримавшись, вигукую я. – ти живеш зі мною на одному сходовому майданчику!

- В тебе алергія на мажорчиків, чи не подобаюсь особисто я? – вигинає брови Олег, і плювати він хотів на те, що мене турбує, це у нього просто на лобі написано.

Ледь не шиплю від роздратування, але, взявши себе в руки, намагаюсь говорити спокійно:

- У нас не елітний будинок…

- Ну, він класний, - відзначає Олег. – Мені одразу сподобалось. Сусіди такі… Ненапряжні.

- Зате ти дуже напряжний! – обурююсь я. – Не знаю, як вони ще тебе не прибили за той час, доки ти висвердлюєш всім мізки!

- Я перевіряв, внизу не дуже чутно, коли в квартирі щось відбувається, і зверху також, - вдоволено повідомляє Олег. – А ось збоку так, шумоізоляція теж страждає.

- Щось я не помічала, щоб тебе проклинав сусід з іншого боку.

- Звісно ні. Його там просто нема, він продає квартиру.

В мене виникає бажання схопитись за голову. Можна не за свою, а за Олегову, ще й бажано так, щоб трошки повидирати йому волосся. Враження, що наді мною просто познущались, посилюється, коли я ловлю на собі його уважний погляд та намагаюсь взяти себе в руки.

- Насправді я вже думав шукати кращої долі, - нахабно продовжує Олег, - та в сусідній квартирі живе така чудесна німфа, що годі і кращої шукати.

Я намагаюсь подавити в собі роздратування. Гаразд, не про те зараз мова.

- Зрештою, - продовжує Олег, - не тобі на мене сердитись. Я щойно вирішив одну твою величезну проблему під назвою Синицький, і більше ні він, ні будь-хто другий тебе не зачепить, бо тільки ненормальний спробує торкнутись нареченої Олега Раєвського.

Замість відповіді я заново прокручую в голові те, що знаю про Святослава, Олегового батька. Він кілька разів звертався до нашої компанії, я навіть брала участь у тому проекті, хоча мене, звісно, особливо ніхто і не помітив. На переговорах шеф завжди перетягував увагу на себе. І не дивно, він завжди боявся, що надто хороші співробітники можуть забрати клієнтів собі особисто, а потім перетягнути до конкурентів або у власну фірму, яку з великого дива раптом вирішать відкрити.

Дивна політика, та бог з нею.

Святослав – стриманий, спокійний чоловік, що на всіх дивиться винятково з питання співпраці, це мені відомо точно. То точно не та людина, що, як Синицький, чіплятиметься до співробітниць чи комусь вставлятиме палки в колеса, аби лише досягти свого та затягти когось до ліжка. Ні, на щастя, в нього геть інші методи.

А в його сина?

І найголовніше, нащо йому фіктивна наречена?

- Знаєш, - повільно промовляю я, - тоді ситуація, що склалась, здається мені ще дивнішою. Ти граєшся зі мною?

- Я досить таки реалістично стукнув Синицького, ти не помітила?

- Помітила, і я дуже за це вдячна, але питаю про інше, - хитаю головою я. – Ти – син багатої людини, і сам явно не без грошей та освіти. І раптом виявляється так, що ти живеш не в багатющому маєтку, а в звичайному багатоквартиному будинку, ми – сусіди, і ти пропонуєш мені з якогось дива зіграти роль фіктивної нареченої! Нащо? Чому я, нащо увесь цей розіграш?

Олег змірює мене уважним поглядом, а тоді замість нормальної відповіді запитує:

- А що, я тобі так подобаюсь, що ти хочеш стати реальною нареченою, а не фіктивною?

В тиші ресторану особливо чутно, як гучно дзвенить моя виделка, злітаючи під стіл. Олег ледь помітно посміхається, наче в тому, що я її зронила, є щось веселе, і доповнює: