Розділ другий

«Французька мрія», невеликий ресторанчик французької кухні, розташовувався не так далеко від мого дому. Я бувала тут кілька разів, проте ніколи це не було побаченням. І зазвичай я добиралась до закладу пішки, сьогодні ж приїхала в якості пасажира автомобіля.

Автівку Олега я бачила вперше і, якщо чесно, подумала, що вона знята в оренду. Машина була дорога, навіть дуже. Я могла припустити, що коштує вона більше, ніж моя чи його квартира.

- Здається, - відзначаю я, коли ми паркуємось біля ресторану, - ти аж занадто постарався, щоб справити враження.

Олег знизує плечима.

- Я не старався.

Звучить не дуже подібно до правди. Одягнений він все ще просто, але тепер замість свого набридливого сусіда я бачу людину, що не підкреслює свій статус наддорогим одягом лише тому, що в цьому немає потреби.

- Так? І де ти взяв цей автомобіль?

- То моя тачка, красуне, - підморгує мені Олег.

- Щось я раніше не бачила її біля під’їзду.

- Бо такі машини ставлять в гаражах трохи кращих, аніж ті консервні бляшанки, що оточують наш салон, - посміюється Олег. – Я, може, в тій квартирі живу тільки для того, щоб тебе звабити.

- То не смішно.

- Геть не смішно, моя люба, але тобі дістався дуже дивний і відносно багатий наречений. Звикай.

Я нічого не відповідаю. Насправді, ми могли б продовжити нашу перепалку, та в мене геть нема настрою спілкуватись з Олегом. В грудях все стискається, і мені реально важко дихати. Від одного передчуття розмови з Синицьким перед очима йдуть плями.

Якщо чесно, я шкодую, що погодилась. Шкодую, що витягла свою найкращу сукню, наплювавши на те, що на вулиці зимно, мінусова погода, і я замерзну раніше, ніж пройду три метри до входу у ресторан. Шкодую, що нафарбувалась, що зробила гарну зачіску, що намагалась виглядати привабливою. Це видається мені протиприродним.

Адже я не хочу впадати Синицькому в око. Мені взагалі краще було б геть ніяк з ним не контактувати. Достатньо того, що я і в своєму звичному стані йому подобаюсь!

Та Олег виявився невблаганним. І тепер я рушаю до ресторану, наче на щасливе побачення.

Мій ненависний сусід виходить з автівки першим і встигає подати мені руку раніше, ніж я виберусь назовні самостійно. У машини низька посадка, так що його допомога дуже доречна, проте я все ще відчуваю себе ідіоткою, яку вперше в житті посадили до спорткару. Насправді величезна купа дівчат з задоволенням би вишикувалась в чергу, аби стати Олегові нареченою, хоч фіктивною, хоч якою, і я поняття не маю, нащо я йому здалась.

Та добре. Я граю свою роль і повинна робити це максимально добре.

Спираюсь на руку Олега та дозволяю вести себе до ресторану. Шлях виявляється коротшим, ніж я розраховувала, і замерзнути я дійсно не встигаю. Скошую погляд на Олега, та він поводиться геть невимушено, пропускає мене трошки вперед, відчиняючи двері, та робить крок слідом.

Перше, що я бачу – це те, що зала геть порожня. Синицький, здається, забронював весь ресторанчик, бо зазвичай тут величезна купа людей. А найголовніше, що охорона, забачивши нас, робить крок назустріч, та чомусь спиняється.

Я розумію: Олег тут відверто зайвий. На присутність хоч якого-небудь чоловіка Синицький явно не розраховував. Та чомусь охорона не поспішає зупиняти мого супутника.

Це виглядає підозріло. В мене починають закрадатись сумніви щодо мого сусіда, та я мовчу, бо казати щось вже пізно.

- Мариночко! – чую я улесливе вигукування і бачу, що Петро Вадимович поспішає в наш бік.

Виглядає він так, наче зібрався справді на комусь одружитись. В костюмі, а парфумів на себе вилив стільки, що я ледь стримуюсь, аби не відсахнутись.

Погляд Синицького ковзає по Олегові, що стоїть впівоберта до нього, і Синицький повертається до охорони:

- Здається, я вас попереджав…

- Не змушуйте їх виганяти мене, - Олег повертається до Петра Вадимовича обличчям. – Хлопці не хочуть, щоб їх звільнили, і, думаю, це дуже логічна реакція з їх боку. Зрештою, не можуть же вони вигнати сина власника закладу. Можливо, я з ревізією?

Сина власника закладу? Я намагаюсь згадати, що знаю про хазяїна «Французької мрії», та в голові порожнеча.

А ось Синицький, здається, в курсі, тому що стоїть та осоловіло моргає.

- О, - видихає він. – Олеже. Не чекав побачити тебе тут! Я якраз забронював усю залу для зустрічі з цією прекрасною панянкою, хотів обговорити з нею деякі справи… Сподівався на приватну розмову…

- Ну, не думаю, що я заважатиму вашій приватній розмові, - осміхається Олег, - з моєю нареченою, Петре Вадимовичу. Але дуже радий, що Мариночку вам представляти не треба, ви вже й так знаєте, що за скарб мені дістався.

І нахабно обіймає мене за талію, поки я спостерігаю за тим, як витягується від подиву обличчя Петра Вадимовича.

- Наречена? – перепитує Синицький, ошаліло моргаючи. – Це… Несподівано, надзвичайно несподівано. Не знав, Олеже, що ти збираєшся одружитись.

Мій сусід, який, здається, геть не такий простий, як я було думала, розтягує губи у вдоволеній посмішці.