Розділ перший

- Чорт!

Склянка з водою вислизає з рук. Під ногами швидко розтікається калюжа, і я роздратовано хапаюсь за паперові рушники. Та хай воно все йде до біса разом з тим сусідом! Що я можу вигадати, що створити, якщо у мене за стіною живе якийсь придурок з нескінченним ремонтом!

Якщо пекло таки існує, то в ньому явно мусять бути свердла! І, очевидно, в мене за стіною поселився справжній чорт, що вирішив звести мене з розуму!

Щоб прибрати калюжу на підлозі, витрачаю залишки паперових рушників та несу їх до смітника. Дорогою відмічаю: сусід стихає. Може, він нарешті просвердлив діру в своїй голові та заспокоївся? Було б чудово!

Тиші вистачає ненадовго. Варто лише повернутись на робоче місце та спробувати вигадати хоч кілька рядків, як мене знову зустрічає набридливе «дз-з-з». Сусід повертається до улюбленого заняття: зводити мене з розуму.

Намагаюсь зосередитись на роботі, та марно. Варто лише знов взятись за проект, як по той бік бісів ремонтник починає майстерну гру на моїх нервах.

Ну все, це знову надовго.

Аби його чорти побрали! Таку мрію мені спаскудив!

…А все так добре починалось! Я все життя сподівалась, що втечу від батьків, тільки-но випаде така можливість. Ні, вони в мене, звісно, хороші, та слово «тиша», коли в тебе вдома живе викладач та читає дистанційно свої лекції, перетворюється на найнедосяжнішу мрію. В одній кімнаті нарада по телефону, в другій – розповідають, як правильно розкладати вирази у ряд Фур’є, і тут ти зі своїми безмежними творчими ідеями та спробою робити свою роботу. Навушники допомагати перестали, звукоізоляції ніякої, божевілля!

Я перебралась на нову квартиру, сподіваючись, що нарешті зможу працювати на повну. В блаженній тиші! Проте, здається, сподівалась дарма, тому що мій сусід – то сволота, що без кінця стукає, грюкає і намагається звести мене з розуму.

Зітхаю і знову намагаюсь зосередитись на тексті. За сьогодні мені треба встигнути виконати неймовірну купу завдань, інакше – хто б сумнівався, - в мене будуть величезні проблеми. Тому затикаю вуха навушниками та вкотре гіпнотизую екран ноутбука.

Марно. Нічого не виходить. Сусід перестає свердлити, тепер він, здається, перетворився на дятла та стукоче дзьобом (ну, або молотком) в мою стіну. Та якби тільки це! До гидотних звуків додається ще й музика. Гучні баси проникають крізь будь-які стіни, виникає враження, наче квартира аж вібрує. Сусіду – плювати. В нього ремонт, він насолоджується, навіть молотком стукає в ритмі чужого співу. Я ж ледь не гарчу від злості. І зробити з цим нічого не можу. Ніхто не встане на мій бік. Ця скотина, певне, підкупила решту сусідів, бо для них він мила чудова людина.

Намагаючись відволіктись, перемикаюсь на вкладку з відкритою поштою і блідну: шеф присилає нове завдання з поміткою терміново. Виглядає як вимога справді зробити неможливе. Кілька секунд я ошаліло моргаю, тоді закриваю ноутбук і просто закриваю очі, повторюючи про себе, що не починатиму плакати через такі дурниці. Все буде добре. Я виконаю свою роботу, мене не звільнять, я не влізу в борги по іпотеці і не вилечу геть з квартири. Я з усім впораюсь!

- Я сильна, я все зможу, - бурмочу собі під ніс, набираючи номер начальника.

Він реагує майже миттєво, підіймає слухавку і починає розмову зі стандартного:

- Мариночко, вітаю. Ти бачила, я прислав тобі листа?

- Бачила, - ледь не сиплю я. За спиною починається чергове дирчання. – Олексію Васильовичу, це ж нереально.

- Любонько, але що ж я можу зробити? – зітхає він. – Ти ж розумієш, ми не можемо втратити цього замовника.

- Тоді дайте мені когось в помічники, - прошу я.

- Мариночко… Ну, ти ж розумієш…

- Добре. Я спробую все зробити.

Кидаю трубку перша, сподіваючись, що Олексій Васильович сприйме це як поспіх та бажання повернутись до роботи. Насправді ж мені хочеться вити в стелю і проклинати бісового замовника, що, здається, вирішив, ніби він володіє моїм життям. Проте, це «здається» тут недоречне. Спілкування у нас з ним дуже натягнуте, і я майже впевнена в тому, що насправді постійний аврал та завдання, що сиплються на голову одне за одним, спричинені геть не необхідністю скоріше розібратись з проектом. Та що я можу сказати? Олексій Васильович вже давно говорив мені, що втрата цього замовника означатиме повний крах для фірми, тому я просто відкриваю новий файл та намагаюсь швиденько вникнути в задачу.

Через хвилин десять я нарешті приходжу до розуміння, що не впораюсь. Принаймні якщо зараз вдома не стане тихо. Тому змушую себе встати та рушаю до коридору. Виглядаю в під’їзд і, скориставшись моментом, коли мій персональний дятел нарешті перестане стукотіти в стіну, наче шалений, натискаю на кнопку дзвінка. Грає чергова мелодія, яку просто неможливо не почути, а тоді зсередини квартири долинають кроки. Сусід явно дивиться в дверне вічко, і я навіть починаю підозрювати, що він не відчинить мені двері, та ні. Проходить кілька секунд, і двері нарешті відчиняються, а на порозі застигає сусід власною персоною.  

- Привіт, - шиплю сердито, дивлячись на сусіда. – Олеже, слухай, може ти…

- Ну привіт, красуне, - осміхається він. – Нарешті вирішила зазирнути до мене на вогник?

Та нахиляється, щоб поцілувати.