Розділ 4.

Міс Клаус/К’яра

Вилітаю з будинку та сівши в авто, гучно грюкаю дверцятами. От же ж, сусід на Різдво. І треба було такому… такому поганцю поселитись у мене по сусідству! Поки злюсь, то розумію, що навіть імені того нахаби не знаю. Хоча, якщо подумати, то для чого воно мені? Адже він всього лиш сусід. Мені не обов’язково з ним зустрічатись та спілкуватись. А щоб позлитись достатньо якогось прізвиська. Спершу в думках випливає Ґрінч. Але ж ні. Це прізвисько зайняте моїм віртуальним другом. Та й навіть він не такий нахаба.

Краєм ока помічаю котра година й полишаю думки про вибір вдалого слівця, яким варто назвати мого сусіда. Натомість зосереджуюсь на авто та увімкнувши двигун, тисну на педаль газу. Попри вчорашню доброту, Клер сьогодні може не пробачити запізнення. А попадати під гнів начальниці напередодні свята, я не особливо бажаю.

Зазвичай заповнені дороги сьогодні ще більш навантажені. Тихо чудуюсь, куди усім раптово потрібно. Ну гаразд, мені на роботу. А вони всі куди?!

На щастя, в офіс потрапляю вчасно. Та щойно стрілки годинника потрапляють в зону робочого часу, у дверях мого кабінету з’являється Клер.

— То що, відпочила учора?

Дивлюсь на посмішку Клер і розумію, що попри доброзичливість, вона ховає за собою щось не надто приємне.

— Можна й так сказати. Підготувалась трохи до свята.

— От і чудово! — перериває мене і я подумки закочую очі. Іще одна особа, яка не любить свята. Як їй вдається бути акулою у бізнесі, якщо вона не любить свят?! — Учора Беатріс віднесла договір, як я й просила. Але у клієнта з’явились зауваження. Переглянь їх та подумай над варіантами щодо їх усунення.

— Але ж у мене ще кілька справ не завершених! — вихоплюється заперечення перш ніж розумію, що сказала це вголос.

Клер красномовно подивившись на мене, все ж тицяє мені теку в руки та йде. Дідько! І треба було перечити їй? Все через того впертюха. Зіпсував мені не лише ранок, а й день. Поки відкриваю теку вирішую, що не лише я маю страждати. Треба щось вигадати для нього. І це щось буде моєю маленькою помстою. А поки — поринаю в роботу. Бо ж Клер може надумати прийти по результат швидше, ніж я дочитаю документ.

Після кількох годин наполегливої праці нарешті відношу документ Клер. Вона переглядає його, а тоді відпускає мене займатись моїми справами. За справами не помічаю, як збігає час. Під кінець робочого дня пригадую, що сьогодні обіцяла навідатись до своїх підопічних.

Варто мені приїхати й дітвора радісно лементуючи, летить назустріч. На спроби виховательки зупинити їх ніхто не реагує й вона лише співчутливо дивиться на мене. За традицією, з кожним обіймаюся та розпитую про успіхи. Діти, наче вперше, розповідають про  свої успіхи. Виявилось, що багато хто написав листа Санта Клаусу. Та про бажання мовчать, наче змовились. А я й не розпитую. Боюсь почути те, що дати їм не в змозі. Натомість всі разом прямуємо до новорічного дерева. Працівники центру заздалегідь його встановили. А от прикрашати взялась малеча. Якщо бути точною, то вони здебільшого давали іграшку та вказували куди хочуть її почепити. Коли нарешті дерево готове, мої маленькі гномики відпускають мене додому. 

Але натхненна прикрашанням ялинки, я вирішую заглянути на ялинковий ринок. Якраз неподалік звідси щороку з’являється невеликий ринок з живими деревцятами. Містер Олсон вже кілька років забезпечує жителів мегаполіса невеликою частиною природи.

В той час, коли добираюсь до ринку на вулиці вже темно. Тож тут світиться кілька потужних ліхтарів. Та хоч би як яскраво вони не світили, тут все одно панує особлива атмосфера.

У пошуках особливого деревцяти, проходжуся поміж ялин та сосон кілька разів. Ловлю себе на думці, що вже не вибираю ялинку,  а просто гуляю та насолоджуюсь хвойним ароматом. Зрештою, людей на ринку стає більше і я обравши підходяще дерево, гукаю містера Олсона. Той зв’язує гілочки та закидає мені його на верхній багажник автомобіля.

Плюхнувшись на сидіння авто, рушаю додому. Нарешті, за увесь день, я відволіклась від дурних думок та поновила заряд настрою. У передчутті встановлення ялинки у власній квартирі, стягую її з багажника і завмираю. 

Зазвичай на закупи ялинок я їздила з Беатріс. І разом ми вносили ялинку в приміщення. Але цьогоріч Беатріс немає. Обираючи дерево, я не подумала про те, що мені потрібно буде ще донести та встановити його.

З пересердя копаю кучугуру снігу поряд з авто. Та легше від цього не стає. Хапаю деревце за стовбур та поволі тягну його до будинку. При цьому кілька разів зупиняюсь аби перепочити. Вже перед дверима під'їзду починаю злитись сама на себе. Адже можна було покликати когось на допомогу. Та зараз вже трохи пізно йти когось шукати. Тож вирішую трохи передихнути перед наступним етапом.

Мою увагу привертає скрип вхідних дверей та легкий свист.

— Ти ж не збираєшся використовувати це дерево замість дубинки? — насмішкувато звучить за спиною. 

Розумію хто це і важко зітхаю. От же ж! Я тут цілий день уникала думок про того нахабу й гадала просто перегорнути цю сторінку із сусідом та почати жити без нього. Але ж ні! Навіть момент з ялинкою він вирішив споганити!

— Агов, сусідко, може допомогти? — підходить ближче та стає так, що я просто змушена поглянути на нього.

— Якось же обходилась без тебе та твоєї допомоги. Й далі обійдусь.