Розділ 3.

 Міс Клаус/К’яра

Виставкова зала поступово наповнюється гостями. Керівниця центру зустрічає кожного з них та вітається наче зі старими друзями. Клер попрямувала в середину залу, щоб поспілкуватися з кимось зі знайомих. Переконана, що вона не втратить можливості захопити собі кілька потенційних клієнтів. В цілому, мені б теж не завадило цим зайнятись. Але емоції беруть гору і я не можу думати ні про що інше, як про майбутній аукціон.

Беру келих шампанського, який пропонує офіціант і повільно пересуваюсь до місця, де стоїть моя картина. Сподіваюсь на те, що підслухаю враження про мою роботу. Тішить, що жодна картина не підписана. Якщо картина провалиться, то хоч не знатимуть, хто її автор.

Кілька хвилин безрезультативно стовбичу напроти мольберту. Відвідувачі підходять, дивляться та йдуть далі. Але вони так роблять із кожною картиною, тож зрозуміти їхню реакцію просто нереально. Коли починаю ловити на собі погляди оточуючих, переходжу до наступної картини та вдаю, що дуже ретельно розглядаю її.

Через деякий час звучить оголошення про початок торгів і гостей запрошують зайняти свої місця. Хочу йти слідом за ними, але мене гукає Клер. Тож прямую до неї.

— К’яро, прослідкуй за тим, щоб картини виносились суворо за порядком. Крім того, потрібно занотувати найбільш активних покупців. З них можуть вийти чудові клієнти для нашої фірми.

Мовчки киваю та берусь до роботи. Навіть посміхаюсь, думаючи про завдання Клер. Ця її жага до розвитку клієнтської мережі іноді лякає, а іноді веселить. 

Торги тягнуться на диво довго. Ціна на картини стартує від кількох десятків доларів. Але кожна досягає вартості кількох сотень чи тисячу доларів. Захоплююсь процесом настільки, що навіть не помічаю, як торги завершуються. І лише зараз розумію, що мою картину так і не виставили на торг. Невже все настільки погано? 

— Мені здається, чи одну картину пропустили? — якомога спокійніше запитую у дівчат, які займались винесенням робіт на сцену.

Помічаю у їх очах занепокоєння. Одна з них починає гортати перелік і з полегшенням видихає.

— Та ні, все в порядку.

— Але я не помітила картини з ельфами та веселим Ґрінчем. — наполягаю на своєму.

— А ця. — загадково посміхається дівчина. — Її придбав якийсь особливий клієнт ще до початку торгів. Тому її й не було серед усіх. Хіба Клер не казала про це?

— Я напевно не уважно її слухала. — стримано посміхаюсь та вдаю безтурботність.

Та щойно дівчата відвертаються, беззвучно видихаю. Серце гупає наче барабанний дріб. Хтось обійшовши торги, придбав мою картину. Хтось обійшовши торги придбав мою картину? Розумію, що мені й справді вдалось створити щось цікаве. Адже не будуть обходити систему заради чого-небудь.

Від радості мало не танцюю. Але пам’ятаючи, що ще на роботі — тримаю себе в руках. А що як хтось побачить? — Не зрозуміють.

Відчуваю нестримне бажання поділитись своєю радістю. Беатріс в аеропорту, тож до неї навряд чи додзвонюсь. А от Ґрінчу написати можна й навіть дуже треба. Дістаю телефон й ледь тремтячими пальцями набираю текст.

“Мою картину навіть не виставили на продаж. І все через те, що її купили ще до початку торгів!!! Ти мав рацію, мені вдалося!” — додаю радісний смайлик та відправляю повідомлення. 

За кілька годин після цього дістаюсь додому. Після аукціону відбулась вечірка і мені довелось крутитись на ній. Хоча й кортіло швидше потрапити додому. Але ж обов’язок організатора і все таке. 

Приймаю душ та перевіряю чат у додатку. Ґрінч ще й досі не в мережі. Чи не вперше за стільки часу. Дивно та хвилююче водночас. “Сподіваюсь, що у тебе все гаразд? Добраніч” — відправляю та вмощуюсь в ліжечко. Ейфорія після аукціону змушує посміхатись навіть тоді, коли засинаю.

“Бадьорого ранку найкращим художникам Нью-Йорку! Трохи був зайнятим. До речі, вітаю з успіхом! Таки не даремно я давав поради” — ледь привідкривши сонні очі читаю й знову посміхаюсь. От же ж, навіть у такий момент підтрунює наді мною.

“Лишу цей коментар без відповіді. Та не зазнавайся. Це разова акція з нагоди мого вдалого настрою!” — відправляю у відповідь та відкладаю телефон.

Учора працювали допізна, тож Клер розщедрилась на додатковий вихідний. Оскільки це вийшло спонтанно, то й планів на цей день не маю. Тому вирішую трохи прибратись перед святом. Щоб веселіше працювалось одягаю навушники та вмикаю веселу музику. 

Підтанцьовуючи в такт музики розсовую меблі, — тим самим звільняючи простір для майбутньої ялинки. Дрібниці на полицях ховаю в картонні ящики, а на їхнє місце ставлю різдвяні сувеніри. 

Після цього берусь до декорацій на вікні. Відставляю з підвіконня квіти та починаю чаклувати над візерунком по склі. Відходжу від вікна лише тоді, коли малюнок готовий. Поки мию руки, думаю, куди подіти відставлені вазони. Бо ж на підвіконнику вони закриють усю красу.

Варто було пригадати про квіти — згадала про квіти Беатріс. Вона щось говорила про них ще кілька днів тому. Вирішую забрати її вазони до себе. Так точно не забуду про них.

Дістаю з шухлядки ключі до квартири подруги й прямую туди. Двері у свою квартиру лишаю навстіж відкритими. Так само лишаю й двері подруги. І все, можна не заморочуватись — дверми, а брати вазони й переносити їх з квартири у квартиру.