Розділ 2.

Міс Клаус/К’яра

 “Дивись не помри від насолоди смакуючи великого та зеленого”

От же ж поганець! Гаразд, вважатимемо, що рахунок один-один. Принаймні поки що.

  Підхоплюю ноутбук та, вмощуючись на дивані, ставлю його собі на коліна. Поки йдуть титри фільму, мою увагу привертає значок “в мережі” біля нікнейму Ґрінча. Пальці тягнуться до екрана і я швидко набираю “Давай разом подивимось фільм?”. Не встигаю й моргнути, як прилітає відповідь:

“Цікава ідея. Що подивимось?”

Читаю й дивуюсь. Невже Ґрінч так легко погодився? Та своє здивування лишаю при собі. Знаходжу в телефоні посилання та скидаю його Ґрінчу. У відповідь прилітають глузливі смайлики та скупе “Серйозно?”. Не реагую. Не хоче дивитись, то й нехай.

Однак, вже за кілька хвилин додаток знову дає про себе знати. Ставлю фільм на паузу та читаю повідомлення в чаті:

“Яка ймовірність, що ти так само могла загубити когось зі своїх солодких гномиків?”

Відчуваю, як на обличчі розтягується широка посмішка. Він таки дивиться! Перечитую повідомлення кілька разів перш ніж набрати відповідь.

“Сумніваюся, що таке могло б статись зі мною. Та й летіти на свято мені нікуди не треба. Я у Нью-Йорку. А це — найкраще місто для святкування Різдва”.

Знімаю паузу з фільму та продовжую дивитись. Через деякий час, не тільки мої думки крутяться довкола телефона, а й пальці. Не витримую й швиденько набираю: “Серйозно? Ось так копи перевіряють чи дитина сама вдома?”

“Не знаю. Не перевіряв. Хочеш перевіримо? Я телефоную, ти чекаєш їх у гості. Ну, або навпаки.” — читаю відповідь й не знаю, як реагувати.

“Ти серйозно?”

“А ти як гадаєш?”

“Ти такий… такий… та ти справжнісінький Ґрінч!” — обурююсь та гигочу водночас.

“А ти сумнівалась в цьому? Чекай, зараз щось покажу”

Забуваю про фільм та втуплюю очі в телефон. Очікування затягується. І от, нарешті в чаті з’являється картинка. Це моє фото з печивком, але видно, що над ним попрацювали руки невмілого художника. На фото у Ґрінча домальовані ріжки та борода.

“Такий художник пропадає!” — набираю текст та додавши кілька веселих смайлів відправляю відповідь.

“Пробач, мушу йти. До Ґрінча прийшов ельф”.

Читаю відповідь й зітхаючи, відкладаю телефон. От і поспілкувались. Хоча варто бути відвертою із собою. Ґрінч таки зробив цей вечір приємнішим. Перекручую фільм до моменту, на якому я перестала його дивитись і посміхаючись, втуплюю очі в монітор ноутбука.

***

Розставляючи декорації по залу, в голові знову прокручую учорашній вечір. Варто згадати про те, як змінив фото Ґрінч й на моєму обличчі розтягується дурнувата посмішка.

— Гей, подруго, ти чого така щаслива? — слова Беатріс вриваються у мою свідомість. Здається, вона таки помітила мій дурнуватий вигляд.

Стенаю плечима й берусь зав’язувати банти на стільцях, які підготували для учасників аукціону.

— Що такого учора сталось? — наполегливо допитується подруга.

— Нічого особливого. Звичайний вечір.

— Ага, так я й повірила. Зізнавайся, підчепила когось?

—  Беатріс, не починай. — награно зітхаю. Чогось не хочеться розповідати про вечірній перегляд фільму з Ґрінчем. Зараз знову почне переконувати, що нам варто спробувати перенести стосунки в реальність. — До Різдва лишилось трохи більше, як десять днів. Підготовка до аукціону практично завершена. Невже й порадіти не можна?

Подруга хмикає, та все ж припиняє розпитувати. І, щойно я зітхаю з полегшенням, Беатріс ставить чергове питання.

— Ти ж даси свою картину на аукціон?

— Я ще не вирішила. Боюсь, щоб не осоромитись.

— Подруго, ти чудово малюєш! Крім того, подумай про своїх підопічних. Чим більше лотів — тим більше коштів для них можна виручити.

Задумуюсь над словами подруги. Цього разу вона має слушність.

— Але вона ще не цілком готова? — застигаю зі стрічками в руках. — Та й не знаю, чи встигну закінчити її до аукціону.

— Багато ще?

— Не особливо, але…

Беатріс стає навпроти мене та кладе руки на стегна.

— Значить так, відкладаєш усі ці стрічки, кульки та гілочки і їдеш додому. Маєш час до ранку, аби закінчити картину. А завтра покажеш результат. І це не обговорюється!

Таки здаюсь під натиском подруги й лишаю все та їду додому. 

Приїхавши додому, за звичкою перевіряю додаток. Але у чаті з Ґрінчем лише ранкове переписування. Більше нічого не пише. Та й у мережі немає. Мабуть, заклопотаний. Ех, мені зараз би не завадило кілька його підколів. Може б робота пішла краще. Гортаю стрічку й наштовхуюсь на перероблене фото Ґрінча-печивка. Сама до себе посміхаюсь і, здається, знаю чого не вистачає моїй картині.