Розділ 1.

Міс Клаус/К’яра

Звук будильника ріже вуха, і я з закритими очима натискаю відбій. От і відгукнулось моє бажання помалювати серед ночі. А так хочеться ще трішки подрімати. Ех! І поки очі міцно закриті, я роздумую, чим можу поступитись за додатковий час у ліжку. 

Тишу кімнати знову пронизує звук сповіщення. Його не переплутати ні з чим. Такий звук лише в додатку сайту “Загублені серця”. На сайті я переписуюсь лише з однією людиною. І це означає, що мій любий Ґрінч вже почав свій день.

Знала б Беатріс, як я залежатиму від повідомлень на цьому сайті — ні за що б не вмовляла мене зареєструватись на ньому. Про те, щоб проігнорувати сповіщення не може бути мови. Відкриваю очі й з задоволенням читаю повідомлення.

“Доброго ранку, сонько. Які плани на сьогодні?”

Розтягую вуста у посмішці. У мене сьогодні грайливий настрій. Можна й подуркувати та потролити цього містера, котрий не вірить в Різдво. Як взагалі можна не любити свята? Отож не відповідаю прямо, а трішки натякаю:

“Доброго ранку. Планую готувати печиво для гномів”. Додаю смайлик та натискаю відправити.

Поки чекаю на відповідь, підіймаюсь та застилаю постіль.

Екран спалахнув коротким “Жартуєш?”. Натискаю “Ні” та відкладаючи телефон, біжу у ванну. Уява підкидає зображення гномиків із дитячих казочок. Саме кілька десятків таких ми встановили  на вулицях міста. Можливо варто закинути йому фото із цими гномами?

Вийшовши з ванни, відкриваю телефон в очікуванні відповіді. Здається не лише я сьогодні поспішаю, бо мій таємничий друг лишає прощальну фразу “Успіху, міс Клаус! Я сумуватиму”. Набираю у відповідь “Чао” і спостерігаю, як після прочитання повідомлення біля нікнейму Грінча згасає значок “в мережі”.

Лише тепер звертаю увагу на годинник і розумію, що жертвувати таки доведеться повноцінним прийманням їжі. Швидко збираюсь та паралельно роблю онлайн замовлення сніданку в улюбленому кафе неподалік роботи. Наношу макіяж та кутаюсь в теплий шарф. Поспіхом замикаючи квартиру й квапливо натискаю у дзвінок сусідки. Беатріс не поспішає, і я тягну її практично силоміць.

— Сподіваюсь, що цьогоріч нічого не зміниться і я таки отримаю відпустку на Різдво, — замріяно протягує подруга, поки я скеровую своє авто поміж інших автівок, — Ми зі Стівеном замовили готель на Санта Крузі. Хочемо провести свято по-особливому. Все-таки це наша третя річниця. Знаєш, тобі теж не завадило б кудись поїхати розвіятись. Можливо зустріла б когось.

Ох, знову Беатріс за своє. Все не лишає спроб звести мене з кимось. Вперто мовчу лишаючи її останню фразу без відповіді.

— Подруго, ти чула, що я говорила? Чи, можливо ти тихцем закохалась і я даремно хвилююсь?

Закочую очі та скептично посміхаюсь:

— Облиш, Беатріс. Хіба від тебе щось приховаєш? Ти ж знаєш, кохання не для мене. Принаймні, поки що.

— А ти ще переписуєшся зі своїм таємничим Ґрінчем? Не думала перевести ваші стосунки в реальне життя?

— Бет, наше листування — це скоріше розвага, а не щось серйозне. Ми ніколи не говорили про те, де живемо, як виглядаємо, чим заробляємо на життя. І я навіть не думаю про те, що ми коли-небудь зустрінемось.

— Ну, Різдво — це ж час сюрпризів. Можливо магія свята створить якесь диво для тебе? Але для цього ти сама маєш повірити в це.

— Ти так серйозно говориш про це. Різдво — це гарний час для відпочинку і я його дуже люблю. Однак, для віри в магію — ми вже трохи задорослі. Давай краще подумаємо про реальність. А реальність така, що якщо ми завалимо проєкт, то не бачити тобі романтичного відпочинку та Стівена усе свято.

— Ну ти й зануда, — буркоче Беатріс та вслід за мною вибирається з авто.

Поки забігаємо в кафе, спостерігаю за подругою й краєм ока помічаю, що вона хоч і вдає ображену, та все ж лукаво посміхається. Здається, в її голові вже народилася нова ідея. Закочую очі й мовчки викликаю ліфт. Сьорбаючи зі стаканчика мій улюблений кавовий напій, все ж роздумую над її словами. А може?

Вже за робочим столом розпаковую сендвіч і під пильним наглядом подруги з’їдаю його. Задоволена, що встигла щось перехопити перед початком робочого дня, завзято беруся до роботи. 

Увесь день кручусь, наче в'юн в ополонці. Усі бажають завершити проєкти до свят. А в кого вони завершені домовляються про нові вже опісля святкування. Я ж дозволяю собі не поспішати. Цьогоріч я лишаюсь в місті та спокійно підтягну роботу. Крім того, подумки я вже не тут, а з моїми гномиками. Посміхаюсь при згадці про них. Ґрінч вважає, що я пожартувала. Мабуть, не вірить, що хтось може веселитися й по-дитячому радіти простим речам в такому віці. Треба буде скинути йому фото. Аби не думав, що я фантазерка та брехуха. 

Після роботи ми з Беатріс роз’їжджаємось в різні сторони. Вона — на зустріч зі Стівеном. А я у центр для сиріт. Вже кілька років опікуюсь групкою діток у ролі волонтера. Намагаюсь їх розважати та хоч трохи дати відчуття сімейного затишку.

Щойно входжу в будівлю, як до мене вибігає з десяток справжнісіньких гномиків. Поки я добиралася сюди, моїм підопічним вже встигли видати тематичні шапочки та черевички. І кожен з них вже одягнув фартуха. Сміючись обіймаю кожного та теж одягаю фартуха. Вони по черзі розповідають про те, як провели час від нашої останньої зустрічі. Уважно слухаю кожного. Вони мені вже, як рідні і я щиро радію їхнім успіхам.