Розділ 4. Ранок без ролей

А вранці прокинулася від запаху кави.

Це було підозріло приємно. У моїй квартирі кава зазвичай з’являлася лише після довгих внутрішніх переговорів із собою і щонайменше двох докорів сумління. І потім п’ється холодною натощак, що цілком узгоджується з моїм стилем життя «якщо нічого не йде за планом — нехай буде ще гірше».

Я лежала на дивані, загорнута в той самий потертий плед, і кілька секунд намагалася зрозуміти, де я і чому мені не хочеться негайно перевірити телефон. Це теж було нове.

Він стояв біля вікна й дивився на засніжене подвір’я.

 На ньому була домашня кофта сірого кольору, і від цього він виглядав зовсім не так, як той мовчазний чоловік у темному пальті з ліфта. Звичайний. Теплий. Справжній.

— Доброго ранку, — сказав він, не обертаючись. — Я сподіваюся, ви не з тих людей, яких дратує запах кави зранку.

— Ні, — відповіла я, сідаючи й намагаючись пригладити волосся. — Я з тих, хто вважає це знаком, що день ще має шанс.

Він усміхнувся і поставив переді мною чашку, а поруч на тарілці лежав невеличкий шматок торта «Спартак» — мого улюбленого, як я вчора між справою згадала.

— І трошки торт для гарного початку дня, — сказав він, ненав’язливо, як той, хто знає: в житті головне не драматичні жести, а маленькі несподіванки, які запам’ятовуються надовго.

— Це… несподівано приємно, — сказала я. — І дивно. І, здається, це точно додає шансів дню. Звідки ви знали про «Спартак»?

— Ви вчора сказали, що в дитинстві мама пекла його на всі свята. Я подумав — чому б не повернути хоч частинку того смаку.

— Аварійну службу обіцяли закінчити до обіду, — додав він. — Скоро можна буде повертатися.

Я кивнула. І раптом відчула дивну, зовсім недоречну тугу — як після хорошої книги, яку дочитав занадто швидко.

Ми пили каву й їли торт мовчки. Але це було не те мовчання, яке хочеться заповнити словами. Це було мовчання, яке нічого не вимагало — навіть посипати какао зверху чи робити паузу, щоб сказати «я люблю це життя, хай навіть воно дивне».

— Знаєте, — сказала я нарешті, — я вчора вперше за довгий час не думала про те, ким я маю бути. Я просто була. Без ролей, без масок.

— Це небезпечний стан, — серйозно відповів він. — До нього швидко звикають.

— Я вже відчула.

Я зібрала речі. Одягла куртку. Знову стала схожою на себе звичну — трохи зібрану, трохи насторожену.

Ми стояли біля дверей, ніяково, як люди, які розуміють, що ця сцена могла б бути зовсім іншою — з обіймами, з поцілунком, з «залишайся», — але не хочуть її псувати зайвим пафосом.

— Дякую вам, Максиме, — сказала я. — За ніч. За розмови. За каву. За торт. І за те, що не робили вигляд, ніби все це нічого не означає.

— Це була… найчесніша ніч за останні роки, — відповів він. — І, мабуть, найменш самотня.

Я усміхнулася, обережно відчуваючи, що цей Новий рік почався не за планом, але, можливо, саме тому так… правильно.

Я вийшла в коридор. Двері зачинилися тихо, без клацання.

У своїй квартирі було сухо від батарей і ковдр, але ще залишався легкий запах вогкості від прорваних труб. Вона була не приємна, але вже не лякала. Тиша цього разу була схожа на паузу, а не на порожнечу.

Я поставила чайник і зрозуміла: я не поспішаю. Ні з думками. Ні з висновками. Ні з поверненням у старі звички.

Сіла на диван, обняла коліна й просто посиділа так хвилин десять. Дивилася у вікно, де сірий січневий ранок повільно розгойдувався. І вперше за довгий час не відчувала провини за те, що просто сиджу й нічого не роблю.

Телефон завібрував. Повідомлення з незнайомого номера:

«Це ваш сусід із сьомого. Максим. Я подумав… якщо вам колись знову знадобиться ніч без ролей і масок — я поруч. Не лише в аварійних ситуаціях. Кава й «Спартак» теж у наявності.»

Я усміхнулася. І цього разу — без пафосу й страху — загадала бажання. Не велике. Не складне. Просто — не проходити повз, навіть якщо все навколо трохи вологе й неідеальне.

І, можливо, набратися сміливості написати першою.