Розділ 3. Коли не тікають

Ми зустрічали Новий рік на кухні. Не під ялинкою, яку так і не прикрасили, не з телевізором, де президент говорив би стандартні слова про надії, і не з відчуттям, що життя ось-ось почнеться з чистого аркуша. Просто на кухні — з двома чашками глінтвейну, старим годинником на стіні, який цокав дедалі швидше, ніби сам нетерпляче чекав, і розумінням, що тікати вже нікуди й, головне, не хочеться.

— Якщо що, — сказав Максим за хвилину до півночі, дивлячись на годинник з легкою усмішкою, — у мене немає шампанського. Я не вірю в напої, які стріляють у стелю. Особливо після сьогоднішньої аварії — стеля й так пережила забагато емоцій.

— І правильно, — відповіла я, відчуваючи, як серце б’ється трохи швидше. — Стеля й так сьогодні пережила більше, ніж планувала. Моя особливо.

 Ми сиділи мовчки останні секунди, дивлячись одне на одного. За вікном небо вибухало кольорами — яскравими спалахами золота, червоного, синього, — але в кухні було тихо й затишно, ніби весь шум світу залишився десь далеко.

Коли стрілки зійшлися на дванадцяти, ми просто чокнулися чашками — тихо, без тостів і пафосу.

— З Новим роком, Олено, — сказав Максим м’яко.

— З новими збігами обставин, Максиме, — відповіла я, і ми обидва усміхнулися.

Різнокольорове світло феєрверків відбивалося у вікні, ковзало по стінах, по наших обличчях. Я відчула тепло в долонях від чашки й дивне, нове відчуття: мені не хотілося бути в іншому місці. Не хотілося іншої компанії, іншого сценарію, іншої версії себе — більш зібраної, успішної чи «як у людей».

Новий рік почався не з салюту всередині мене, а з цього тихого тепла й впевненості, що цього разу все може бути інакше. Не ідеально. Але по-справжньому.

Ми ще трохи помовчали — не тому, що бракувало слів, а тому, що все важливе вже було сказано поглядами й паузами.

— Ви зараз думаєте про щось важливе, — зауважив він, дивлячись на мене з легкою усмішкою.

— Я думаю, — сказала я, — що це перший Новий рік, коли я не намагаюся виглядати краще, ніж є. Не посміхаюся через силу, не вигадую гучні тости.

— Це серйозний прорив.

— Не перебільшуйте. Я все ще в піжамі з оленями.

— Олені додають шарму, — серйозно відповів він. — Вони виглядають так, ніби знають усі твої секрети й тихо схвалюють.

Він засміявся — тихо, але щиро. А потім, після короткої паузи, додав:

— Знаєте, я зазвичай не розповідаю це малознайомим людям. Але сьогодні, здається, день винятків. Я дуже довго жив так, ніби в мене попереду ще безліч спроб — подорожі, стосунки, зміни роботи… А потім зрозумів, що постійно відкладаю саме життя.

Я кивнула. Мені не потрібно було уточнювати — я знала це відчуття аж надто добре.

— А я, — сказала я, — весь час боялася, що якщо зупинюся, то побачу, як насправді самотньо. Тому весь час кудись бігла. Навіть коли не було куди. Робота, курси, друзі, подорожі на вихідні. Лише б не лишатися наодинці з собою.

Ми дивилися одне на одного довше, ніж дозволяють звичайні розмови між сусідами. Але цього вечора правила ніби тимчасово скасували.

— Добре, що у нас аварія, — сказав він раптом.

— Це перше позитивне речення зі словом «аварія» в моєму житті, — відповіла я.

— І все ж.

Я усміхнулася. Бо знала: ця ніч уже щось змінила. В мені. В ньому. Між нами.

Ми сміялися. Їли мандарини. Знайшли старий фільм і дивилися його, не дуже стежачи за сюжетом.

Близько третьої ночі я заснула на дивані, загорнувшись у плед.