Розділ 2. Без бажань

Максим дістав з шафки каструльку, апельсини, гвоздику, корицю. Рухи в нього були спокійні, впевнені — такі бувають у людей, які готують не для інстаграму, а для себе.

Глінтвейн був гарячий і пах корицею. Тиша між нами не тиснула — вона була схожа на паузу між двома нотами.

— Ви часто приймаєте сусідів із затоплених квартир? — поцікавилася я, спостерігаючи, як він нарізає апельсин.

— Тільки тих, хто виглядає так, ніби готовий втекти з власного життя, — відповів він, не дивлячись на мене.

Я підняла брову.

— Це так помітно?

— У вас дуже характерна піжама, — серйозно сказав він. — У ній або тікають, або здаються. А ви, здається, на стадії «здаюся, але з гідністю».

Я розсміялася. Гучніше, ніж планувала.

І зрозуміла, що вперше за довгий час мені не хочеться стримуватися.

Глінтвейн виявився підступним. Не тому, що був міцним — навпаки, він був настільки м’яким і ароматним, що я перестала його боятися. А все, чого я перестаю боятися, зазвичай починає говорити зі мною відверто.

— А ви завжди так зустрічаєте Новий рік, Олено? — спитав Максим, ставлячи переді мною вже другу чашку. — У режимі «піжама, аварія і випадковий сусід»?

— Ні, — відповіла я. — Іноді ще додаю пункт «поспіхом викинути ялинку, бо вона нагадує про життя, яке могло скластися інакше». Минулого року я навіть до третього січня тягнула — стояла в коридорі й дивилася на мене, як докір.

— Радикально.

— Я за радикальність у дрібницях. У важливому зазвичай вагаюся до останнього. Наприклад, три роки не могла наважитися розійтися з людиною, яка мене не кохала. У підсумку дочекалася, поки він сам пішов.

Він кивнув, ніби прекрасно розумів, про що я. Мені це не сподобалося. Бо коли тебе розуміють без пояснень — це небезпечно.

— А ви, Максиме? — спитала я. — Завжди зустрічаєте Новий рік у компанії пледів і мовчазних ялинок?

— Переважно так. Люди мають звичку очікувати від свят чогось… надто конкретного. Салютів, тостів, поцілунків під ялинкою. А я погано справляюся з очікуваннями. Своїми й чужими.

— Ви їх розчаровуєте?

— Найчастіше — ні. Я просто не з’являюся. Краще сидіти вдома з книгою, ніж пояснювати, чому я не в настрої.

Я кивнула. Це був знайомий спосіб виживання.

— У мене теж була така фаза, — сказала я. — Вона називалася: «якщо нікого не підпускати, ніхто не піде». Не дуже ефективна, зате заспокоює. А потім я зрозуміла, що від цього самотність лише стає густішою.

Він усміхнувся. Не сумно. Не іронічно. Як людина, яка впізнала когось свого.

Ми говорили про минулі стосунки, але обережно, ніби торкалися гарячого — пальцями, які вже не раз обпеклися. Я жартувала, що маю справжній талант закохуватися в чоловіків з емоційною недоступністю рівня ядерного бункера: двері зачинені, код відомий тільки їм самим, а всередині — запаси на роки вперед, щоб нікого не впускати. Він зізнався, що вміє ідеально зникати саме в той момент, коли все стає по-справжньому важливо: дзвінки без відповіді, повідомлення «прочитано», але мовчання — густе, як зимовий туман за вікном.

— Це ж треба, — сказала я, дивлячись на нього поверх чашки з глінтвейном, який уже майже вистиг. — Ми могли б зруйнувати одне одному життя значно раніше. Зустрітися в ліфті, обмінятися номерами, почати все те саме... Але вирішили почекати до сьогодні. До новорічної аварії.

— У нас хороший таймінг, — погодився Максим, і в його голосі почулася легка іронія, але тепла, не гостра. — Кінець року. Мінімум відповідальності. Все можна списати на прорваний стояк, глінтвейн, який ми навіть не пили в великих кількостях. Завтра — новий рік, нові виправдання.

Я засміялася тихо, бо в цьому була правда. Ми обидва знали цей сценарій: коли щось починається випадково, його легше не продовжувати. Але цього вечора випадковість відчувалася не як виправдання, а як подарунок.

За вікном почали лунати перші феєрверки — спочатку поодинокі, ніби хтось тестував небо, а потім все гучніше, яскравіше. Блискавки кольорового світла пробивалися крізь штори, малюючи на стінах кухні мінливі тіні. Годинник на стіні — старий, з маятником, який цокав наче серце будинку — показував без двадцяти дванадцять.

— Ви будете загадувати бажання? — спитав він тихо, не дивлячись на мене безпосередньо, ніби боявся, що питання зависне в повітрі надто важко.

Я замислилася.

І вперше за довгий час не знала, що відповісти одразу. Зазвичай я мала готові фрази: «Ні, бо не вірю», або «Так, але про щось дрібне, щоб не ризикувати». Але зараз слова не йшли.

— Я боюся бажань, — сказала я чесно, дивлячись на дно своєї чашки, де плавали шматочки кориці й апельсинової цедри. — Вони мають погану звичку змінювати життя. Іноді на краще, але частіше — просто змінювати. А я вже втомилася від змін, які приходять не в той момент.

Він кивнув повільно, ніби мои слова знайшли відгук десь глибоко в ньому.

— Я востаннє загадував бажання п’ять років тому, — відповів він після паузи, яка була не ніяковою, а потрібною, як вдих перед стрибком. — Тоді пообіцяв собі більше не робити цього.