Розділ 1. Новорічна аварія

Аварія сталася о двадцять першій, тридцять першого грудня — у момент, коли я, урочисто вирішила, що цей Новий рік буде іншим.

Не кращим. Не щасливішим. Просто — іншим.

Без надмірних очікувань, драм і фальшивого «у новому році все зміниться, і буде краще, головне, щоб не гірше». Я вже доросла жінка — тридцять чотири, якщо бути точною — і чудово знаю: саме в такі моменти батареї рвуться, холодильники помирають, а життя вирішує пожартувати найвитонченіше.

Я стояла посеред кухні з келихом ігристого, купленого виключно тому, що на нього була акція в супермаркеті. На мені була піжама з оленями, які дивилися на мене з легким осудом. Я складала план ідеального вечора: подзвонити мамі — але недовго, бо вона неодмінно спитає про особисте життя; подивитися фільм — але не про кохання, бо з мене вистачить; і головне — не плакати. Взагалі.

Коли з батареї пролунав звук, схожий на те, як помирає весь радянський сантехнічний спадок одночасно, я спершу вирішила, що це сусіди запустили передноворічний дрон. За п’ять секунд вода вже текла по стінах, і я зрозуміла: дрони не такі мокрі.

— Ну звісно, — сказала я сама собі голосом, повним філософської втоми. — А що ще могло статися?

Стеля у ванній відповіла мені мовчазною згодою і почала капати. Потім — не капати. Потім — текти впевнено, без сорому, ніби давно чекала свого зоряного часу.

За пів години під’їзд перетворився на реаліті-шоу «Виживання. Новорічна версія». Люди бігали сходами, тягнули сумки, дітей, котів, мікрохвильовки й незрозуміло навіщо — штучні ялинки. Хтось сміявся нервово. Хтось сварився з долею голосно й матірно. Хтось знімав сторіс для вічної пам’яті.

Голова ОСББ — пані Валентина з голосом, яким можна карати за погану поведінку навіть дорослих — командувала через мегафон, який, мабуть, тримала саме для таких випадків:

— Спокійно! Усіх тимчасово розселяємо! По сухих квартирах! На одну ніч! До ранку все полагодять! Не панікуємо!

Мені дісталася квартира на сьомому поверсі.

У чоловіка, якого я бачила рівно тричі за п’ять років спільного будинку. Я знала про нього небагато.

Звали його Максим — це я підгледіла на поштовій скриньці. Він завжди носив темне вовняне пальто. Завжди повертався пізно — десь після десятої.

І завжди вітався так, ніби щиро радий, що я досі існую в цьому світі.

Ми зустрілися біля ліфта. Він тримав у руках невелику коробку з інструментами — мабуть, теж готувався до можливих новорічних катастроф.

— Вибачте, Олено, — сказав він трохи розгублено (ім’я він, виявляється, теж запам’ятав). — Я… не дуже готовий до гостей.

— Я теж, — чесно відповіла я. — Особливо до таких, як я. У піжамі з оленями й без шампанського.

Він усміхнувся. Не так, як усміхаються з ввічливості. І раптом мені стало трохи менш ніяково.

Його квартира виявилася зовсім не такою, як я собі уявляла самотнього чоловіка за тридцять п’ять. Я чекала або стерильну печеру програміста з одним стільцем і ноутбуком, або хаос із порожніх коробок з-під піци та загадкових дротів по всій підлозі. Але ні.

Квартира була… людською.

Занадто людською, щоб бути безпечною для мого звичного цинізму.

На дивані лежав плед — не декоративний, а справжній, потертий на кутах, той, яким накриваються, коли життя раптом стає трохи холоднішим, ніж планувалося. На полицях стояли книжки, розставлені без видимого порядку: детективи поруч із філософією, поезія — з кулінарними книгами. А в кутку тулилася ялинка. Маленька, трохи лиса і явно ображена на долю.

— Вона… — я кивнула в бік ялинки. — Винуватиця свята.

— Так, — зітхнув Максим. — Це вона. Я планував прикрасити ще тиждень тому. Але, як бачите, у ялинки були інші плани. Вона вирішила лишитися в стилі «мінімалізм протесту».

— Вона виглядає так, ніби теж не святкує, — сказала я. — Ми з нею однодумці.

Він засміявся. Справжнім сміхом, без стриманості. І мені чомусь захотілося виправдати свою присутність:

— Я взагалі не дуже зручна гостя. Можу говорити зайве, мовчати невчасно і випадково зачепити чужі травми.

— Тоді ви ідеальна, — відповів він. — Я спеціалізуюся на незручних ситуаціях. Працюю в ІТ, там це обов’язкова навичка. — Але я не хакер.

Ми зняли верхній одяг і зависли посеред кімнати, як два персонажі з різних серіалів, яких сценарист випадково закинув в одну сцену.

— Хочете чаю? — спитав він. — Або… у мене є глінтвейн. Безалкогольний. Я роблю його за рецептом бабусі.

— Хочу, — несподівано для себе сказала я. — Дуже хочу.

На кухні було тісно, але затишно. Я сіла за стіл і відчула дивне полегшення — ніби мене тимчасово звільнили від обов’язку бути сильною, зібраною і незалежною жінкою з трагічним поглядом у майбутнє.