Кілька років потому. 1

В зимовій казці змінилось багато чого. За роки, що минули, вона чимало розрослась і з простого селища перетворилась на справжнє елітне поселення для відпочинку. Колишня хазяйка тепер була тут не єдиною власницею; казали, що якийсь впливовий бізнесмен вирішив вкластись у розвиток міні-курорту, і тепер будиночків стало більше, послуг – також, а не тільки одна дивна мольфарка десь вище. Крім того, тепер зимову казку вже не засипало так, що не проїдеш, не пройдеш, тут були досить пристойні дороги, та й техніка снігоочисна діставалась не через тиждень, як під час першого нашого тут перебування.

Але найголовніше, ця чудова атмосфера зимових Карпат, магія снігу і відчуття свободи, якою можна було дихати, наче повітрям, лишилось!

Ми домовились приїхати сюди якось дуже раптово. Ідею подав Назар, що змусив все-таки Кіру вийти у відпустку на новорічні свята. Ми з Сашею також швидко розібрались зі справами, схопили Єгорку, нашого сина, деякі речі та поїхали сюди.

Женька з Машею обіцяли приєднатись пізніше, та у них, як завжди, могло щось не скластись. Брат Назара, Гліб, зі своєю дружиною Катею також обіцяв приїхати, якщо встигне, та, може, кількома днями пізніше. А доки ми вчотирьох, не рахуючи дітей, влаштувались в будиночках вже нового зразку, побудованих трохи далі. Якби ще трохи запізнились з бронюванням, могли б взагалі не встигнути.

Вулиця тепер тягнулась трохи далі. З одного боку вже приготували дитячий майданчик з гойдалками і якимись розвагами для зовсім маленьких та постарше, а з другого можна було взяти лижі напрокат, та туди ми доки не дістались.

Замість цього, гуляючи, роздивлялись будинки.

- А ось це наш! – радісно вигукнула Кіра. – Правда ж? А чого це він пустує? Назаре, якщо він пустує, чого ти його не зняв?

- То бронь була, - усміхнувся Назар. – І взагалі, не бурчи! З яких то пір ти проти того, щоб селитись в новеньких будиночках, і хочеш в старі?

- У мене, може, ностальгія, - захихотіла Кіра. – Ой! А сніг такий же глибокий!

Вона ледь не провалилась по пояс, встигнувши вчасно відскочити, і ми зупинились трохи в стороні, щоб також не влетіти у сніг. Я втягнула носом повітря, насолоджуючись чудовою зимовою прохолодою, і замилувалась будинком.

- Гально! – протягнв Єгорка, чіпляючись за мою ногу. – Дивись! Лізьба!

- Так, котику, різьба, - посміхнувся Саша, підхоплюючи сина на руки, щоб той часом не звалився у сніг. – Це така прикраса на дверях.

- Хоцю таку!

- То у нас же будинку нема.

- В кімнату хоцю! – штурхнув його кулачком син. – І машинки, як у Таляса!

Таляс – Тарас, тобто, один з Кіриних близнюків, - фиркнув. Назар підхопив своїх синів на руки, щоб ті від більшої хоробрості не провалились ні в яку снігову яму, і тільки хитнув головою, коли другий хлопчи, Андрійко, швиденько вчепився в батьківське вухо і взявся шепотіти, що він ще Дідові Морозу на Новий рік зазадав.

- Це у вас знову заграли мамині гени, - пробурчав Назар. – Ненаситні. Вдома вже цілий автопарк!

- Це ж цікаво, в чому мамині гени зіграли? – миттєво підхопила Кіра. – Щось я цілого гардеробу шуб  у себе не бачила! І автопарку також!

- В книгах! Кіро, ти книжковий хом’як!

- У нас все одно будинок великий, - закотила очі дівчина. – Хлопчикам би також купив по книжці.

- Ну ма-а-ам! – запротестував Андрій.

Тарас явно зацікавився. Читати він вже вмів і до книг відчував немалий інтерес.

Наш Єгорка був ще маленьким, з Кіриними хлопчиками все-таки рік різниці, тому книгами та таким іншим ми його доки не мучили. Нема чого робити з дитини вундеркінда та відбирати у нього дитинство, змушуючи вчити чотири мови та відвідувати десять видів гуртків.

- Хоцю таку штучку! – тим часом заявив Єгор. – Лізьбу!

- Буде, - здався Саша. – Почепимо ми таку штучку тобі на двері… О, а от і наші конкуренти по цьому будинку!

Я простежила поглядом, в якому напрямку вказував Саша, і побачила молоду пару. Чоловік видався мені віддалено знайомим, напевне, десь з ним стикалась, дівчину ж я бачила вперше. На руках у незнайомки сиділа мила дівчинка десь півтора-двох рочків і щось радісно розповідала на своїй, особливій дитячій мові, яку добре розуміють лише батьки.

Пара видалась мені надзвичайно милою. Тільки от дівчина чомусь кожного разу червоніла, коли чоловік обіймав її чи навіть випадково торкався. Наче вони ще зовсім нещодавно познайомились, а вона, крім того, намагалась приховати від чоловіка власну закоханість. Ні, точно не сімейна пара. Якби вони разом прожили два-три роки, то поводились би інакше…

- Це ж Лебедєв! Новий співвласник зимової казки! – вигукнув раптом Назар. – Секундочку!.. Володимир! Скільки літ, скільки зим! Привіт!

- О, Ісаєв! – Володимир Назара явно впізнав. – Не чекав тебе тут побачити! Вітаю!

Чоловіки потиснули один одному руки.

- Познайомтесь! – Володимир притягнув дівчину до себе. – Це Назар Ісаєв, один з моїх ділових партнерів. Назаре, це моя наречена, Тетяна. Ну, Богданку ти знаєш.

- Знаю, як же, - посміхнувся Назар. – Це ж вона ділові договори вам з Глібом на минулих перемовинах погризла, так? Кіруня! Кіруня, йди сюди, познайомимось! Сань, Ксю!