Розділ вісімнадцятий

- А ось тут, - протягнув весільний фотограф, якийсь Сашин друг, що вперто намагався засліпити нам очі кожні три хвилини на святі, і вдарив пальцем по тачпаду ноутбука, - щасливі наречені чекають другий курс страв…

Я відчула, що трохи червонію. Щасливі наречені другий курс страв не дочекались, а втекли з власного весілля, тому і на фото опинився лише порожній стіл і трохи розгублені родичі.

Проте, з часом і зі збільшенням кількості випитого більшість з них повеселішало. Частина гостей також поїхала: в основному наші друзі, що, зрозумівши, що наречених нема на місці, вирішили, ніби і їм більше нема що тут робити. Зате родичі, особливо ті, що ми їх бачили двічі в житті до цього весілля, а то й менше, явно не збирались йти.

- Тут, - нахабно продовжив фотограф, - щасливі наречені ріжуть весільний торт…

Весільний торт різав Сашин дядько Василь, а щасливі наречені в цю мить якраз вирушили додому, проводити не менш щасливу першу шлюбну ніч. І ні, ми займались точно не тим. Що просто рахували подаровані гроші.

Я зітхнула. Фотограф, ім’я якого я ніяк не могла запам’ятати, тому що кожного разу він представлявся то Вольдемаром, то Владленом, то ще якось геть дико, завадив мені у дуже важливій справі. Мені треба було повідомити Саші одну новину, і я, сказати чесно, не знала… Не знала, як сказати, боялась, що він не зрадіє, а якось зовсім вже погано відреагує. Неприємне відчуття важкості в грудях не відпускало мене ні на хвилину, і хоча я намагалась з ним боротись, вже одно нічого не могла з собою зробити. Хвилювання за останні кілька днів стало моїм постійним компаньйоном, і варто було лише зважитись, як одразу гості!

І звідки він тут взявся?!

Саша, проте, явно відчув мої сумніви. Він перехопив мою руку, міцно стиснув її, наче збираючись таким чином заспокоїти, а тоді твердо промовив:

- Слухай, ну, тобі за фотосесію заплатили? Заплатили. В чому проблема, я не розумію.

- В тому, - обурився Владлен-Вольдемар, - що я фотографував якихось лівих людей, а не твою гарнюню наречену!

- І негарного мене, що займає місце поруч з нею, - нахабно фиркнув Олександр. В його голосі задзвеніли вже знайомі мені власницькі нотки, що, сказати чесно, завжди мене забавляли.

Я б ніколи навіть не глянула на інших чоловіків – мені ніхто, окрім Саші, не був потрібен. Та він все одно вважав, що мене треба оберігати від особистостей, що могли накинути на мене оком, і не сказати, що мені це не подобалось. Його ревнощі будувались не на образах чи бійках, а на легкій іронії та жартах – принаймні, доки я не давала приводу. Мене ж інші чоловіки геть не цікавили, як і Саша не дивився на інших дівчат, тому якщо нашу ідилію і порушували періодично сварки, то ставались вони не через ревнощі, а тому, що хтось забув помити за собою тарілку. І навіть вони переростали не в образи, а в солодкі години примирення.

Владлен-Вольдемар зітхнув.

- Ну, якщо вам не цікавий аналіз моєї роботи, то я лишу фотки та піду.

Він стягнув ще один бутерброд з тарілки і, не почувши пропозиції лишитись, неохоче піднявся на ноги. Було видно, що чоловік з задоволенням посидів би ще трошки, та й взагалі, не відчував жодного бажання покидати наш дім.

Але Саша був невблаганний. Його друг пробурмотів кілька невдоволених слів, та зовсім скоро таки забрав свою флешку і пішов, грюкнувши дверима.

- Здається, він засмутився, - відзначила я.

- Він просто чекав, що ми захочемо ще одну фотосесію. З клієнтами зараз туго, шукає серед знайомих, - зітхнув Саша. – Він дивився на тебе так, наче ти не моя дружина, а просто якась стороння дівчина, яку можна нахабно звабити!

Він впав на диван і потягнувся до мене, запрошуючи в свої обійми. Я, усміхнувшись, влаштувалась поруч з ним та затихла, закривши очі. Бісів фотограф! Якби не він, я б вже сказала, а тепер знову засумнівалась. Раптом Саша не зрадіє? Раптом… Може, він взагалі не хоче? Скаже, що це вийшло випадково, а я тепер маю сама відповідати за наслідки і…

- Ксю?

- М? – тихо озвалась я.

- Я подумав… Може, нам вже пора планувати дитину?

Я підняла на нього повний подиву погляд.

- Так-так, пам’ятаю, - зітхнув Саша. – Кар’єра, навчання та розвиток. Та ми все життя навчатимемось, працюватимемо, розвиватимемось. І, може…

- Я вагітна.

Він завмер.

- Ти?..

- Я вагітна, - повторила я, розуміючи, що якщо не скажу про це зараз, може, ніколи не зважусь видихнути йому в обличчя ці слова правди – такої необхідної і такої, сказати прямо, бажаної для мене. – Ми… В цілому, не знаю, може, ми були необережними, і… Я все думала, як тобі сказати. Не знала, як ти відреагуєш. Ми ж наче і не планували, і… А потім прийшов цей твій друг, і я так і не встигла ні слова мовити, але, коли вже ти сам заговорив, то… От…

Саша шоковано заморгав. Я злякалась було, спіймавши себе на думці, що він, напевне, геть не радий моїй новині, та Олександр розплився в посмішці та, обійнявши мене міцніше, прошепотів:

- Це краща новина, яку ти могла розповісти. Навіть не думай, що я міг не зрадіти! Чуєш? Навіть не думай.