Розділ тринадцятий

- Ксю!

…Все довкола запорошило сніжно-білим – не пройти, не проїхати. Голос Саші долітав вже наче крізь пелену, і я майже нічого не чула за товщею снігу – загубилась в яскравому, емоційному сні.

- Ксю! – мене потрусили за плече, і я ще здивувалась – чого б то раптом доторки так опаляли крізь теплу зимову куртку…

А тоді відкрила очі і з подивом виявила, що не було ні куртки, ні снігу. Зате був Саша, дурманливий аромат кави, що долітав з кухні, тепле ліжко і нічна сорочка, що за ніч знову здійснила зрадницьку спробу втекти з мого тіла.

Саша подався вперед, мазнув губами по оголеному плечі і, помітивши, що я посміхаюсь, задоволено підморгнув мені.

- Прокинулась нарешті. Ти всю ніч кликала мене кататись на лижах. Знову зимові сни не лишають у спокої?..

Я замружилась, мріючи знову зануритись в прекрасну атмосферу відпустки, та Саша не відставав. Він знов нахилився до мене і ще раз швидко поцілував у плече, явно не бажаючи, щоб я спокійно заснула. Моя в’яла спроба відштовхнути його не увінчалась успіхом, але, власне, мені і не хотілось відштовхувати коханого, скоріше це був спротив задля жарту, і він насправді нічого не означав.

- Мрію про відпустку, - зізналась я. – А ти мене в вихідний день будиш так рано!

- Нічого собі рано! – обурився Саша. – Десята ранку! Сама ж потім жалітимешся, що провела увесь день в ліжку, ой, непорядок, як же так, нічого не зробила…

Я закотила очі. Ото вже хитрун! Коли я проспала день прибирання, він навіть не спробував мене розбудити – з впевненістю заявив, що нам не суджено було того дня привести дім до ладу. Зате зараз, судячи з нахабно сяючого погляду, вже встиг щось задумати, от і влаштовував підйом о десятій ранку.

Та все одно, з ліжка треба було вибиратись. Я позіхнула, відкинула вбік ковдру і збиралась поплестись до ванної, та Саша нахабно обійняв мене, повертаючи назад на подушки, і поцілував вже в шию.

- Насолодись цим прекрасним ранком, - протягнув він, опаляючи гарячим диханням мою шию.

- Ти вже не дав мені насолодитись цим прекрасним сном, - розсміялась я. – А тепер я ще й за чужим наказом повинна насолоджуватись ранком!

Тим не менш, попри те, що дуже хотілось зайвий раз побурчати, я лишилась в його обіймах, розслабилась і ніжилась в чоловічих руках. Дивовижно – ми разом жили вже більш ніж півтора роки, та все одно мені щоразу здавалось, що я наново закохуюсь в нього, наново насолоджуюсь любов’ю та готова зізнаватись в почуттях раз за разом.

- Ти спеціально бурчиш, - Саша нарешті влаштувався поруч, і я обійняла його у відповідь і замружилась, отримуючи неймовірне задоволення від тепла чоловічого тіла. Як все-таки з ним було добре… - Моя маленька бурчунка.

- І нічого я не маленька!

- Ага… Ксю, коли ти візьмеш відпустку?

Я зітхнула. 

Відпустка завжди була проблемою. З колишньої роботи я звільнилась, знайшла нову, куди більш творчу та цікаву, та вся цікавість призвела до того, що я присвячувала роботі величезну кількість часу. Я не жалілась, звісно, мені подобалось відчувати себе корисною, та іноді вимоги здавались ну аж надто серйозними, а жертви, на які доводилось йти через роботу – величезними. Більш за все це, проте, не подобалось Саші, тому що часу для дому у мене лишалось мало. Він і сам працював, не покладаючи рук, і сценарист з нього вийшов чудовий, але… Нема роботи без недоліків.

- Не знаю. Може, взимку?

- А через місяць не дадуть? У мене якраз закінчується поточний сезон, а тоді на листопад іншу сітку ставлять, і я можу попроситись на відпочинок.

- А чому на листопад ставлять іншу сітку?

- Тому що твоя подруга не може вести свою передачу, - підморгнув мені Саша. – По відомим тобі і дуже логічним причинам. А нема ефіру з нашою Кірунею – нема звичного контенту. Тому на зиму все перебудовуємо, а тоді навесні знову вкладаємо в ефір все як треба.

Думка про те, що Кіра на кілька місяців випадає з робочого графіку, якоюсь мірою вражала. З того часу, як ми познайомились та здружились в зимовій казці, вона завжди здавалась мені гіперактивною – і ніколи не відступала від власної мети. Проте, приклад Кіри доводив, що не завжди треба ставити роботу на перше місце.

- Гаразд, - зітхнула я. – Буде тобі відпустка через місяць. Домовлюсь з начальством. Тим паче, у нас на зиму також всяка активність звертається, народ сидить вдома і дивиться телевізор.

- Зимова сплячка – вона така, - підморгнув Саша. – Наш народ пам’ятає традиційні заняття предків. Біологічні часи вимагають негайного сну.

Я розсміялась.

- Там кава стигне

- Нічого, я зроблю тобі нову. Моя кохана ніколи не питиме холодну каву, - пообіцяв Саша.

- Ой, не зарікайся.

 - Хіба я колись тобі брехав?

- Ні, - я навіть не замислилась над відповіддю. – Ніколи не брехав.

…І це в наших стосунках було найдивовижнішим. Я вражалась – як Саша вмудряється щоразу стримувати своє слово. Півтора роки тому, коли ми тільки-но повернулись з зимової казки, я була впевнена в тому, що наші стосунки будуть такими ж короткими, як і прекрасними. Я закохалась без пам’яті, та елементарно не вірила в те, що він може спробувати побудувати зі мною щось серйозне. Та минали дні, а замість того, щоб розійтись, ми лише сильніше прикипали один до одного. Це навіть не на кохання було схоже, а на переплутані нитки долі – наче нас разом зв’язали та й полишили так, а ми і раді.