Розділ дванадцятий

Спустились ми донизу десь через півгодини. Телевізор вже мовчав, гірлянди згасли. Дім стрімко нагрівався. Опалення відключилось, поки не було світла, та ми з Сашею, палаючи від пристрасті, цього навіть не помітили. Зараз батареї грілись, і знову ставало тепло.

За відсутністю варіантів, я натягнула вже просохлі з учорашнього дня джинси і теплий Сашин светр, а тепер втопала в ньому, вдихаючи все той самий пряний аромат чоловічих парфумів.

Назар якраз прибирав зі столу. На дивані сиділа якась прегарна дівчина трохи старша за мене. Вона то струшувала кучерявим волоссям, то розгнівано дивилась на Назара.

- Кіра! – представилась, побачивши мене. – Слава богу! Я буду тут не єдиною дівчиною!

Вона скочила і по-діловому подала мені руку.

 - Ксюша, - озвалась я, стискаючи довгі тонкі пальці дівчини у рукостисканні. – Ксенія, тобто. Вибачте… Я тут випадково опинилась.

- Я теж, - дівчина знову кинула роздратований погляд на Назара. – І ми, здається, тут надовго… Я Кіра! – це вже було до Саші, що спустився сходами.

- Олександр! – Саша коротко схилив голову у кивку згоди.

Кіра здалась мені в десять разів яскравішою, привабливішою за мене, і я чомусь підсвідомо чекала, що Саша переключиться на неї. Я пам’ятала, які вогники спалахнули в нього при погляді на мене, і очікувала того ж. Та Олександр виявився майже байдужим. Він спокійно посміхнувся, вітаючи дівчину, і повернувся до Назара.

Як дістались?

- Весело, - гмикнув чоловік. – Ви чим їхали?

- Автобусом, - знизав плечима Олександр.

Він зупинився поруч зі мною та обійняв за талію, так владно, наче лишаючи помітку, що я належу йому. Я притиснулась до нього, насолоджуючись теплом чоловіка, і подумала, що не хочу покидати цю зимову казку ні на хвилину. Я ще не встигла в неї повірити, щоб так просто поїхати звідси…

- Вам пощастило, що ви не застрягли десь дорогою, - протягнув Назар.

Він підхопив тарілки з салатами і повернувся через хвилин п’ять, вже без тарілок, але зате з ганчіркою, щоб протерти стіл.

- Там таке намело, що просто пекло, - продовжив чоловік. – Я думав, ми застрягнемо.

- А я казала, - втрутилась Кіра, - що треба було назад повертати!

- Яке назад? – осміхнувся Назар. – Ми б назад просто не проїхали. Я сюди лишалось кілометрів п’ятнадцять… Того ми тут надовго. У мене бензин майже на нулі, а поки дороги не розчистять і рух не відновлять, його тут нема де взяти.

- Через три дні обіцяли запустити автобуси, - відзначила я.

- Це було наївно, - чесно відповів Назар. – Тиждень. А то і два. Так що, хочете ви того чи ні, ми тут надовго. Сподіваюсь, ми здружимось.

Він сказав це дуже просто, явно без усякої задньої думки, але Кіра виразно гмикнула. Чоловік обернувся на неї, сяйнув очима, наче вимагаючи, щоб дівчина поводилась інакше, і продовжив:

- Та ви можете спробувати вибратись раніше, звісно.

- Я збирався побути тут якомога довше, - чесно зізнався Саша. – Мені ще сценарій писати. Я і ноут з собою взяв. І книжку…

- І актрису на голову роль, бачу, також з собою прихопив… - уїдливо протягнув Назар.

- Ще одне слово, - небезпечно примружився Саша, - і я тебе приб’ю.

- Все-все, зрозумів, - чоловік примирливо підняв руки. – Мовчу. Я ж наче теж з нареченою…

Він кинув ганчірку просто посеред столу і встав поруч з Кірою, демонстративно обіймаючи її за талію. Дівчина спочатку не відреагувала – їй, здається, було наче й приємно, - та потім, наче згадавши, хто її обіймає, роздратовано вдарила Назара по долоні.

Чоловік, замість того, щоб відсахнутись та прибрати руку, тільки нахабно осміхнуся і обійняв її ще міцніше. Дівчина сердито насупилась, та більше вирватись не намагалась.

Я не знала, що було між цими двома було, але на наречених вони не походили. Наче кішка з собакою, ще не притерлись один до одного, не зрозуміли, хто є хто, просто перекидались полум’яними поглядами і ніяк не могли прийти до висновку, що ж їм один від одного треба.

Назар, помітивши, що їх поведінка привабила до себе увагу, спіймав Кіру за зап’ястя і потягнув за собою на кухню – очевидно, розмовляти. Через хвилину звідти долинув шум.

- Вона йому не наречена, - відмітила я. – Вони наче лише вчора познайомились.

- Не те що ми, скажи ж, - осміхнувся Саша.

- Я просто…

- Не звертай уваги. Дорослі люди, розберуться, - Олександр повернувся до мене обличчям, а потім ніжно поцілував. – Ну, як ти? Лишишся чи намагатимешся вибратись звідси?

Я подумала про те, що мені треба було б поїхати додому. Я, звісно, взяла відпустку, та воно якось… З незнайомим чоловіком, а ще з Назаром та Кірою, у яких все непросто…

Але Саша вже не був мені незнайомим. За одну ніч він став мені таким рідним, що мені хотілось лишитись поруч.

- Лишусь, - зітхнула я.

- Так?

- Так, - ствердно кивнула.