Розділ дев'ятий

Я відсахнулась від нього не одразу. Та що там!.. Спочатку відповіла на поцілунок, насолоджуючись неймовірним жаром чужих губ, дозволила згрести себе в обійми, міцно притиснулась до його грудей і обвила руками шию. Саша був дуже близько; я могла насолодитись теплом його тіла, відчувала глухі удари його серця. Мимоволі тремтіла…

Відсторонилась всього на кілька міліметрів.

- Що ти робиш? – тихо прошепотіла я, вглядаючись в риси його обличчя, ледь видимі в темноті.

- Виконую своє бажання, - рішуче промовив Олександр.

- Це яке?

- Я загадав, що хочу бути з дівчиною, від якої мені просто рве дах, - прошепотів він.

- Тут є тільки я.

- Бачиш, як вдало збіглось, - озвався він. – Тут є тільки ти. І саме від тебе мені зриває дах. Ідеально.

Мені пора було злякатись. В темряві, без світла, в будиночку, оточеному сніговими заметами – і з незнайомим чоловіком. Бігти нікуди, сховатись ніде, ніхто не захистить. Та Саша здавався таким… Таким неймовірно близьким і дивовижно рідним, наче ми з ним все життя рука об руку йшли, а не познайомились кілька годин тому, ще й при таких дивних обставинах.

Чомусь у мене навіть сумніву не виникло, що він не зробить мені нічого поганого, ніколи не зашкодить. Я відчувала, як іскрило між нами – від кожного доторку наче розрядами струму било! – і мені теж хотілось піддатись цій взаємній тязі.

Але я навіть думки не допускала, що Саша в одну мить наплює на мої бажання і зробить так, як йому захочеться.

Він обіймав мене в темряві, зрідка торкаючись губами скроні, вилиці, щоки, шиї. Ці нерозбірливі, швидкі поцілунки змушували здригатись; перемішані з тихим шепотом, вони нагадували мені швидкі, точкові опіки. Шкіра спалахувала і холола, чекала, доки він торкнеться знову.

Я запізно зрозуміла, що на кожен його поцілунок відповідаю своїм. Якоїсь миті його губи знайшли мої, і ми розчинились один в одному на цілу вічність – або, може, на пару хвилин, доки не закінчилось повітря у грудях.

- В мене ніколи такого не було, - прошепотіла я, зізнаючись. – Я ніколи не закохувалась.

- З першого погляду?

- Та хоч з десятого! Взагалі ніколи не закохувалась. З Вітею це було… Просто захоплення, що нічого не означало.

Було трошки соромно. Наче я прямо говорила: мене звати Ксюша, мені двадцять, і у мене нема досвіду серйозних стосунків. Вітя не рахується. Він так… Так, ми наче зустрічались, та мені кожного разу хтось шепотів на вухо: не треба, він того не вартий, ти йому не потрібна. Вітю це, звісно, сердило. А кого б не сердило!

- Він мене ханжею називав та дурепою, - загиготіла раптом я. – Коли я від нього сахалась. Казав, що батьки виховали замість нормальної дівчинки якусь синю панчоху.

- Тьху! Щоб його! – вилаявся Саша. – Синю панчоху… Ти ж красуня! Це не ти ханжа та дурепа, це він дурень і просто тебе не вартий.

- А ти – вартий?

Якби він сказав однозначне «так», я б, напевне, вирвалась з його рук і помчалась ховатись у своїй кімнаті, підпирати двері ліжком. Або шафою. Та очі звикли до темряви, і я побачила, як Саша знизує плечима.

- Не знаю, - чесно сказав він. – Це взагалі не чоловікові вирішувати, вартий він чи ні, а дівчині. Наскільки… Підходжу. Та я готовий тобі зірку з неба притягти, хоч просто зараз.

- Так не буває.

- Не буває, - слухняно погодився він. – Напевне. І кохання з першого погляду не буває. А ті, хто стверджують протилежне, просто ідіоти. Блаженні, везучі ідіоти… Я ідіот, Ксю, - Саша коротко посміхнувся. – Блаженний. А може, навіть везучий. Невезучому така б не зустрілась.

Я замружилась. Проте, це було зайвим – і так темно, нічого не видно. Та мені хотілось подолати власне знічення і дочекатись того моменту, коли я хоч трошки заспокоюсь.

- Тоді, - рішуче прошепотіла я, - я також буду ідіоткою.

Цього разу я поцілувала його першою. Мені чомусь здавалось, що це правильно. Він на мить завмер, наче не повірив своєму щастю, а тоді впився в мої губи, а мене саму стиснув в обіймах з такою силою, наче задушити намагався.

Ми просувались навпомацки, не відриваючись один від одного. Ледь не зачепили гирлянду, майже перевернули ялинку, а на сходовій клітині затримались хвилин на п’ять, не знаючи, в який бік рухатись. Я відчувала, як його руки блукали моїм тілом, як пальці нетерпляче потягнули за замочок сукні, зрозуміла з запізненням, що можу його навіть зупинити – ще не пізно, якраз час ввімкнути голову! Та мені не хотілось.

Навіть якщо після цієї ночі я більше ніколи його не побачу… Ну, у нас буде як мінімум три дні попереду.

Я так і не зрозуміла, до якої ми потрапили кімнати, просто впали на ліжко. Саша навис наді мною, даючи можливість відкотитись вбік, втекти – раптом я засумніваюсь. Ми завмерли на кілька митей, чекаючи, доки хтось нарешті дасть задньої. А тоді Саша знову подався до мене. Я здригнулась, відчуваючи, як він ковзнув губами по шиї, як нетерпляче смикнув сукню. Знов на мить застиг, даючи час відсторонитись, знову поцілував. Тягнув тканину короткими ривками, даючи мені час. Я плуталась в його сорочці, відчувала, що починаю тремтіти – від досі невідомої мені пристрасті. А тоді, зважившись, прошепотіла: