Розділ п'ятий

- Як вдвох?!

Я повернулась до Саші і глянула на нього не просто з подивом, а з відвертим шоком, що відобразився в мене на обличчі. Він лише зітхнув і розвів руками, показуючи, що не має до нього жодного стосунку.

- Жека, я ж тобі казав, обрав компанію коханої жінки, - ліниво протягнув Олександр. Він вже повністю відчинив двері і застиг на порозі, підпираючи плечем двері. – Пробачимо йому той гріх. Васька – Василіса, - повинна була летіти літаком, але рейс скасували. Вона прислала повідомлення, що зустрічатиме Новий рік з котами та мамою. Ліза з Вовою теж десь застрягли, я так і не зрозумів, що з ними трапилось чи вони просто відмовились…

- А Назар? Ти казав про якогось Назара…

- Назар десь знайшов собі в компанію дівчину, - посміхнувся Саша. – І вони їдуть, але дороги в жахливому стані. Сніг всюди. У нас сніг! Попередні дві зими, проведені в оточенні болота та багна, були того варті!.. Коротше, Назар сказав, що вони приїдуть під ранок, якщо все буде добре. Або під ранок, або о другій ночі, якщо ніде не зупинятимуться. Але я думаю, що таки зупинятимуться. Вночі в сніг особливо не поїздиш…

- То ми тут будемо…

- Вчотирьох з завтрашнього дня, - підморгнув мені Олександр. – Якраз ідеально! Назар з його пасією займуть ту кімнату, - він мотнув головою, вказуючи на двері за його спиною, якраз навпроти моїх, - а я в сусідній. Хочеш, можемо помінятись. Бачиш? Всі помістимось.

Я зітхнула.

- А ти сюди надовго?

- Напевне. Я взагалі-то творити приїхав, - задоволено доклав мені Саша. – А щоб творити, треба тиша та спокій… Ну, тобто, можна і щоб хтось пошумів трошки, але подалі від міста, де всі підряд намагаються звалити мені на голову свої проблеми…

- А ти – творча особистість?

- Ага, - вдоволено кивнув Олександр.

- Ух ти! – щиро захопилась я. – А хто?

Саша також перевдягнувся – в джинси і просту сорочку, - і з інтересом роздивлявся мене в сукні. Я згадала, що геть не нафарбувалась, та подумала, що ну його. Олександр і так бачив мене розпелеханою, я була вся в снігу і в смішній шапці з помпоном, чого тут приховувати? Не буду ж я в масці з макіяжу ходити цілих три дні перед ним.

- Взагалі-то, - поважно озвався Олександр, - я відомий в своїх колах… - він почекав, доки я спробую зобразити щось типу зацікавленості і поваги на обличчі, а тоді весело розсміявся. – Не лякайся, чого ти! Знайшла важливу шишку! Письменник я.

- Правда?

- Ага. Правда, до недавнього часу все, що я писав – це набридливі рекламі тексти, від яких аж зуби зводило. Піарщиком працював. Але, - Саша гмикнув, - шеф роздивився зерно мого таланту і вирішив, що я як ніхто інший достойний зайнятись сценарієм по книзі. Адаптацію зробити. А у мене чудесним чино виявилась профільна освіта.

- Ти навчався на сценариста? – зацікавився я.

- Ні, - легко відповів Саша. – Я пройшов тримісячні курси сценаристів. Але, на думку мого шефа, успішно. Коротше, йому сподобався мій відрізок сценарію, тому він видав мені книжку і три тижні можливості працювати віддалено, сказав, що якщо я хоч частину зроблю за цей час, то буду великий молодець. А то він дружині зробити сюрприз хоче, от. У шефа грошей кури не клюють, він може і фільми знімати, якщо так захоче. Я нічого не втрачаю. Якщо не вийде, то просто повернусь далі в рідний менеджмент та маркетинг, а якщо вигорить – то є шанс!... слухай, ти мені питання не задавай, - спохопився він. – А то я терендякати днями можу про себе-коханого…

Я згадала про те, скільки слів в хвилину вмів видавати Вітя, і подумала, що Саша просто бог лаконічності і мовчання. Ні, він явно комунікабельний хлопець, та робив паузи, дозволяв мені вставити слово і, здається, легко міг переключитись на іншу тему.

Вітя наче і говорив не надто швидко, та якимось суцільним потоком. Вставити хоч пару слів – та куди там! Я іноді дуріла від кількості непотрібної інформації, яку він старанно вивалював на мене, а тоді дивився з властивою йому самовпевненістю і явно чекав аплодисментів. Паразит!

- Тобі дуже личить ця сукня, - похвалив ні з того ні з сього Саша. – Хоч ти і в светрі та джинсах гарна… Та ти, напевне, у всьому гарна.

- Дякую, - почервоніла я, відчуваючи знічення.

- Ходімо, - він поманив мене. – Пора вже накривати святковий стіл на двох. Розлити шампанське по келихам і готуватись зустрічати Новий рік…

Я здригнулась. Не так я уявляла собі святкування, та спіймала себе на думці, що це далеко не найгірше, що могло зі мною трапитись в цей Новий рік. Навпаки! Було навіть цікаво, як воно пройде – відмічати свято з людиною, яку я майже не знала, але яка видавалась мені такою приємною…

Прослизнувши повз Сашка, я поспішила сходами донизу.

У вітальні було вже геть тепло, напевне, Саша підкрутив опалення. Кілька пультів він вже встиг поміняти місцями, а ще – ввімкнув новорічні гірлянди, і тепер будинок зсередини буквально сяяв вогнями. Я з захватом оглянулась, відчуваючи неймовірну атмосферу свята.

За вікном все сильніше сипав сніг. За білою пеленою важко було розрізнити навіть сусідні будиночки. Я уявила собі, як плила б в цьому снігу, відмовившись від пропозиції Сашка, і щиро здригнулась. Він, проте, не дав мені злякатись. Підійшов ближче, опустив долоні на плечі, нахилився і прошепотів на вухо: