Розділ 1. Заборонені прийоми виховання

Що роблять неслухняні дівчатка, коли їх відправляють у вигнання на все літо до бабусі в село? Правильно - бойкотують. От і я займалася цим уже добрих пів години. Щоправда, без особливого успіху, адже разом із моїм «засланням» на мене поклали ще одну місію - наглядати за нестерпним сусідом, щоб той нарешті перестав займатися дурницями й почав тренувати не лише м'язи, а й мізки.

Напевно, ви зараз думаєте: «Ти що, маленька? Невже тебе так легко змусити?» І ні, я вже давно не маленька. Але коли батьки пускають у хід заборонені прийоми: шантаж і маніпуляції, то вистояти непросто. Особливо коли тобі п'ятнадцять і ти понад усе мрієш про професійну фотокамеру, яку пообіцяли подарувати лише за умови, що виконаєш усі їхні вимоги. Тож тепер я стою на вокзалі з валізою та сумкою в руках і чекаю, поки мене забере бабуся. Дороги до її хати я вже й не пам'ятаю. Востаннє я була тут років сім тому. Зазвичай це бабуся приїжджала до нас у місто: провідати свою улюблену онуку, непомітно вкласти мені в долоню кілька купюр, відкладених незрозуміло яким дивом із мізерної пенсії, і пошепки попросити нічого не казати мамі. А тепер усе навпаки. Я сама їду у справжнє вигнання. І все через давню мамину подругу, яка за сумісництвом була ще й бабусиною сусідкою.

За словами тітки Свєти, її син зовсім утратив здоровий глузд через свій телефон. Цілими днями щось знімає, викладає в інтернет і не дає спокою ні людям, ні собі. У селі про нього вже недобра слава ходить, а якщо так піде й далі, то, як вона сама сказала, «його або кури заклюють, або свої ж поб'ють».

Моя мама, звісно, не втратила нагоди розповісти, яка в неї чудова донька: відмінниця, вихована, чемна й порядна за всіма суспільними стандартами. Після такої реклами тітка Свєта загорілася геніальною ідеєю - позичити мене на все літо, щоб я перевиховала її дорогоцінного синочка й позитивно на нього вплинула.

А мама... Мама, як добра душа, одразу погодилася. І навіть не поцікавилася, чи хочу я взагалі брати участь у цій авантюрі. Коли мене поставили перед фактом, я, звісно, влаштувала протест. Але рівно до того моменту, поки в хід не пішов найжорстокіший для мене аргумент омріяна фотокамера. Довелося капітулювати. І що найприкріше, просто пересидіти літо не вийде. Тітка Свєта регулярно звітуватиме мамі про мої успіхи у «виховній місії». Лише якщо результати всіх задовольнять, моя мрія нарешті здійсниться, і я отримаю професійну фотокамеру, щоб робити справді якісні знімки. Тож, схоже, попереду на мене чекає найдивніше літо в житті. І чомусь мені здається, що перевиховати цього хлопця буде зовсім непросто.

Оглядаюся пероном, але бабусі ніде не видно, невже забула за приїзд онуки? Не схоже на неї, тому підхоплюю важкеньку валізу і рухаюся в сторону будівлі вокзалу. Колесики раз у раз підскакують на нерівній дорозі, ну звісно, це вам не гладко асфальтована дорога Києва. Поставивши вантаж біля лавки, сідаю і набираю номер бабусі. Гудок, два, три, але вона не відповідає. Телефоную до мами, але і та поза зоною. Та що за напасть така. Закинули мене в це село як котеня у воду і вибирайся як знаєш. Ну що ж дякую, родичам гарбузовим за такий теплий прийом, але схоже добиратися доведеться самій. Напрягла мізки, намагаючись згадати в яку сторону йти. Здається від вокзалу вліво, а тоді під гірку. От чому тут немає таксі, викликала б і все, діло в шляпі.

Може набрати тітку Свєту? Вона цю авантюру затіяла нехай тепер і проводжає мене. Знову остогидлі гудки, а мамина подруга слухавку не бере. Що ж вибору не залишається. Вбила бабусину адресу в гугл карти і за мигаючою стрілочкою рушила в дорогу. Не скажу, що я добре розбираюся в картах і зможу безперешкодно дістатися до місця призначення, про таких як я жартівливо говорять «вона має топографічний кретинізм». І справді, кілька разів звертала не туди, але все ж через годинку дісталася до місця призначення і застала суцільний хаос. Тепер зрозуміло, чому всім було не до мене, постарався сусід-катастрофа.