Глава XI

Повітря в квартирі було важким, ніби тут уже давно ніхто не жив. Запах цвілі виразно доносився до носа, але це було куди краще, ніж перегар із моєї власної квартири — той в'ївся в мене настільки, що я вже сумнівалася, чи відчуваю його взагалі.

Одиноцтво в чужих стінах давило. Даня залишив мої речі й кудись пішов. Я ж повільно розкладала свій скромний гардероб по полицях, які звільнив хлопець. Пожитку було небагато, тому частину речей довелося так і залишити в сумці.

У голові панувала повна каша. Я просто не могла вкласти в голові, що мати продала мене за пляшку. Так, вона була жорстокою й знущалася з мене. Мені завжди здавалося, що вона стала такою після того, як пішов батько. Виходить, вона весь час брехала? Ніякого батька не було, а я — лише випадковий відродок її чергових п'янок ще в молодості?

«Я ніколи тебе не хотіла, ти взагалі зальотна» — ці слова в'їлися в голову намертво.

Я сама створила собі ілюзію, ніби мати колись була доброю. Напевно, мені просто життєво необхідно було вірити хоч у щось хороше. І як же красиво вона розбила цю віру. Який взагалі сенс жити далі?

У дитинстві ця жінка виганяла мене з дому під приводом «Подумай над своєю поведінкою» або ж «Без горілки можеш не повертатися». Мені було всього п'ять років, коли я вперше провела три дні поспіль на вулиці. Без їжі. Без води. Доводилося спати або в підвалі, або прямо під дверима, сподіваючись, що вона змилується й впустить. Саме через це я й навчилася свого часу пробиратися в квартиру через вікно...

Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу... блядь. Як же я тебе ненавижу!

Я кричала про допомогу, але мене ніхто не чув. Ніхто так і не допоміг — довелося навчитися виживати самостійно. Тепер приймати від когось допомогу було нестерпно важко. До останнього я не хотіла навантажувати Данила, але розуміла: це мій єдиний шанс утекти від звіра. Я не була впевнена, що мене надовго вистачить. Рано чи пізно я б просто сконала — від її рук або від своїх власних.

За якийсь нещасний місяць усе рухнуло до їбені матері. Назад шляху вже не було. Від того, що я називала своїм життям, не залишилося навіть мокрого місця.

На вулиці увімкнулися ліхтарі, вихоплюючи з темряви похмурі обриси спального району. Сигаретний дим обпікав легені. Тулiб висів із відчиненого вікна, щоб кіптява менше летіла в кімнату. На тлі шуму поодиноких машин із кухні доносилося веселе шкварчання — на плиті повним ходом смажилася картопля, заповнюючи простір домашнім запахом.

У цей момент вхідні двері рипнули. Я повернулася, тушачи сигарету об підвіконня.

Втомлені очі Данила спочатку оглянули мене, а потім перемістилися на плиту. Важка, але тепла посмішка торкнулася його губ. Хлопець підійшов до сковорідки, підняв кришку й із насолодою вдихнув аромат. Мої очі мимоволі опустилися до пакета, який він міцно тримав у руці.

— Дуже смачно пахне. Ти ж не збираєшся мене отруїти? — з посмішкою запитав він.

Знущається, як завжди. Замість відповідей я підійшла ближче й двома пальцями вихопила гарячий, обпекаючий шматочок картоплі, закинувши його до рота. Він повторив мою дію. З появою Дані ставало якось легше. Уже не так самотньо.

— Як ти дізнався? — серйозно глянула я на нього, від чого бідолага аж подавився, мимоволі в мене натягнулася посміхнулася. — Шутка.

Поки я насипала нам їжу, хлопець витягнув із пакета дві пляшки пива, а решту покупок закинув до холодильника. Це було саме те, чого я зараз потребувала понад усе. Я присіла поруч, подала йому виделку, поки Данил розливав алкоголь по склянках. Сьогодні він був куди тихішим і замисленішим, ніж зазвичай.

— Я розрахувався з твоєю матір'ю.

Наколюючи виделкою картоплю, я їла як не в себе — здавалося, навіть не жувала. Данил дістав із внутрішньої кишені вітрівки якісь папери й мовчки поклав їх переді мною на стіл. Побачивши свої документи, я ледь не вдавилася. Навіть уявити не могла, що все настільки серйозно... Але це відчувалося як ковток свіжого повітря. Там було все: паспорт, свідоцтво про народження... окрім одного.

— Прописки немає, — перебираючи документи, констатувала я.

— Вона сказала, що випише тебе, — роблячи ковток пива, спокійно продовжував хлопець. — Пропишемо в мене.

Блядь. Якщо вона повністю відмовилася від мене й продала... це виходить, що я тепер належу Данилу?