Глава Х

Данил

Мені ніколи не доводилося брати участь у чужих сімейних розбірках. До того моменту, поки я не зустрів Олю й не залишився в неї.

Жінка, яка народила це диво, у п’яному чаду металася по кімнаті, з люттю вигребаючи речі дівчини з шафи й жбуряючи їх на підлогу. При мені вона ще жодного разу не підняла на Олю руку — лише хуєсосила її з ніг до голови, викрикуючи, що та їй нахуй не здалася й була лише «зальотом». Оля бігала за матір’ю зі сльозами на очах, благаючи заспокоїтися. Але та цілеспрямовано виганяла її з дому.

Мені хотілося бодай як-небудь зупинити цей дурдом. Я підбіг до Олі, схопив її за руку й різко потягнув на себе, щоб вона нарешті переключила увагу.

— Збирай речі. З сьогоднішнього дня живеш у мене, — твердо наказав я, навіть не обдумавши, що взагалі ляпнув.

Жити з дівчиною під одним дахом?.. Схоже, я реально боляче гепнувся головою об раму, коли перелізав через вікно.

Тиша миттєво накрила кімнату. Ця клята алкоголічка нарешті зупинилася й закрила рот. Чесне слово, вона діяла мені на нерви навіть через стіну. Я ж чув кожну їхню стичку. Кожен болісний крик Олі від ударів. Чув, як щось постійно з глухим шумом валиться на підлогу. I я був упевнений, що цей звук — це звук тіла дівчини, яке падає від чергового удару.

Напевно, мені пощастило більше.

Усе життя мене виховувала бабуся. Добра була жінка, мила до всього світу. Щоразу, коли я творив якусь дику херню, вона не лаялася — лише тихо й ласково казала «Даню, ну так же не можна...». Поки вона була жива, я лише відмахувався й злився, а зараз віддав би все на світі за ці слова. Витерпіти її втрату я так і не зміг, тому й переїхав у стару, потріпану квартиру батьків. Це єдине, що вони мені залишили в три роки перед тим, як піти з цього світу. Тут я очікував побачити що завгодно: тухле повітря, тарганів, плісняву... але точно не бісячих сусідів.

Оля дивилася на мене здивовано, прямо в очі. Здавалося, моє серце зараз розплавиться, як гарячий метал. Не можна так дивитися — ще трохи, і я просто втрачу над собою контроль.

Наші переглядки перервала її мати. Вона судомно схопила мене за руку з мольбою в очах.

— Забирай її до біса, — руки тремтіли, але це була не моя дрож. — Я продам її тобі навіть за пляшку дешевої горілки, вона все одно нічого не варта.

З дикою зневагою та витріщилася на власну дочку. Це так виглядає алкогольна ломка? Я просто хуєю.

— Мамо... — донісся ледь чутний шепіт Олі.

— Домовилися, — відрізав я і, підхопивши сумку, пішов збирати її речі.

Жінка з посмішкою до вух вискочила з кімнати, поки Оля все ще в повній розгубленості стояла, заліпшивши в одну точку. Чисто по-людськи мені було її шкода. Незважаючи на те, що її мати була жива, Оля виявилася абсолютно одинокою... як і я.

Коротким кашлем мені вдалося привернути її увагу, і вона нарешті приєдналася до мене, мовчки складаючи речі в сумку. Якийсь час ми мовчали, лише моментами переглядаючись. Мені бісівсько хотілося дізнатися, про що вона думає. Якби я тільки міг залізти в цю милу голівку... Але я не Едвард Каллен і читати думки не вмію.

— Не потрібно було... — знову тихо затищала вона, і на очах знову заблищали сльози.

— Блядь, тоді залишайся! — кинув я зі злості. — Якщо подобається, коли тебе пиздять — то будь ласка!

Навіть зараз вона намагається грати в незалежність. Це дратує найбільше. Я вперше вирішив підпустити дівчину так близко до себе, а вона ще вийобується...

Я розвернувся, щоб піти геть, але маленька, тремтяча рука судомно обхопила моє зап’ястя.

— Даню...