Глава IX

Минуло десь тиждень... чи два? З того моменту, як не стало Паші. За цей час моя відвідуваність школи дорівнювала нулю. Здавалося, увесь світ живе далі, поки я всередині повільно вмирала. Похорон... Я навіть не була там. Просто не змогла пересилити себе. Знала: якщо прийду туди, то буквально кинуся в яму слідом за ним.

Ніка з Данею продовжували дзвонити й писати, навіть приходили до мене додому. Але я не відчиняла. Мати неодноразово жорстоко била мене, залишаючи на тілі нові й нові сліди. Здавалося, це приносило їй якесь хворе задоволення.

Я погана дочка, погана подруга... хто я взагалі така?

Розчинене вікно, з якого в кімнату залітав холодний, вогкий вітер, злегка похитувалося. Я лежала під ковдрою спиною до нього. Звук розбитої чашки, що донісся з боку підвіконня, змусив мене здригнутися й перелякано підхопитися на ліжку, озираючись довкола.

— Хто ти? — зі страхом видихнула я до постаті в чорному.

Через балаклаву обличчя було не розгледіти. Натягнувши на себе ковдру, я вже готова була попрощатися з життям. Що це за грабіжники такі гучні? Але яким же було моє здивування, коли балаклава сповзла на шию.

— Тихіше, не кричи. Це я, — шепотом мовив хлопець, сідаючи поруч зі мною на край ліжка.

— Ти придурок, Даню? — це остаточно вибило мене з колії.

Який ідіот перелазить на п’ятому поверсі зі свого вікна в чуже? Я б могла поставити йому це запитання, але відповідь була б занадто простою — він би просто нагадав мені, як я сама недавно вивалилася прямо перед ним.

— Чому ти мене ігнорувала? Чому в школу перестала ходити?

— Якщо моя мати тебе почує... або побачить... — я запнулася. — Мені буде пиздець.

У якийсь момент він пополотнів і згаснув у обличчі. Я завжди бачила, як добре він тримає «маску» перед іншими, але зі мною Даня раптом ставав куди щирішим, ніж зі своїми пацанами.

— Життя на цьому не зупиняється, розумієш?.. — його голос звучав м’яко, глухо.

Я знаю, розумію. Але не можу відпустити — ось так просто. На очах знову запекли сльози, і стримуватися більше не було сил. Кинувшись до Дані, я міцно обняла його за шию, поки перед очима все розмивалося від пекучих сліз. Він ніжно обняв у відповідь, міцно пригортаючи мене до себе. Мені була життєво необхідна ця підтримка. Я просто не розуміла, як вони тримаються, ходять, продовжують посміхатися. Пальці судомно стискали тканину його куртки. Як би він мене не бісив раніше, зараз мені зовсім не хотілося його відпускати.

— Так боляче... — зі всхлипом забурмотіла я йому в плече.

— Ш-ш-ш... — заспокоював він, повільно погладжуючи мене по спині. Це й справді витвережувало та заспокоювало.

Я на мить відхилилася, витираючи рукавом мокрі очі. Подивилася на Данила так, ніби про щось благала. Хоча чому «ніби»? Я справді благала. Усередині мене все кричало від безпорадності.

— Я залишуся, — тихо мовив він.

Його гарячі долоні лягли на мої щоки. Хлопець повільно скоротив відстань між нами, огортаючи мене ніжним, невагомим поцілунком. Яка дикість... але я відповіла. Не знаю чому. Так, я відчувала провину, адже зараз був зовсім не час для цього, але чомусь не змогла відвернутися.

Данило скинув куртку й вмостився зі мною під ковдру, притуляючи до свого гарячого тіла. Я поклала голову йому на груди й міцно обняла, поки сльози все ще тихо котилися по щоках. Даню говорив мені теплі слова, заспокоював: казав, що нічого вже не повернути й потрібно звикнути, прийняти це. На диво, його слова діяли як ліки. Не помітивши, як емоційний шторм трохи вщух, я знесилено заснула.

— Ах ти ж повія малолітня!

Від лютого, дикого крику матері я не те що прокинулася — я вилетіла з ліжка кулею і завмерла на ногах із витягнутими вздовж тулуба руками, ніби на армійському шикуванні.