Глава VIII

Тиша запала в кабінеті тієї ж миті, як на порозі з’явився класний керівник, а за ним — директор. Важка, гнітюча атмосфера миттєво заповнила простір, від чого по спині пробіг мороз. Вони мовчки пройшли до середини класу й стали спиною до дошки. Обвівши нас важким поглядом, директор глибоко зітхнув і почав говорити:

— Прошу максимальної уваги до моїх слів, — його голос звучав тривожно, з гіркими, глухими нотами. — Сьогодні рановранці охоронець виявив тіло Паші Гаврилова. Висловлюю свої співчуття усім, для кого цей хлопець був дорогим.

Я відчула, як серце розлітається на мільйони дрібних уламків, а земля просто вислизає з-під ніг. Здавалося, я перетворилася на кам’яну статую — не могла поворухнути й пальцем. Повітря застрягло в легенях ще після фразу «виявили тіло».

Пашка... Він не міг мене кинути... Вони брешуть, це якийсь розіграш. Зараз із-за кута вискочать учителі зі словами: «Це була шутка»...

До класу зайшов поліцейський. Він був максимально похмурим і, здавалося, не просто дивився на нас, а випалював поглядом кожного, ніби ми всі вже були в чомусь винні. Він твердим кроком підійшов ближче, а вчителі відступили на кілька кроків назад. Чоловік був кричуще кремезним — здавалося, у ньому вмістилися б дві, а то й три мене.

— Капітан Ковальов, Департамент кіберполіції, — сухо відчекав він. — Ви вже дорослі, тому прикрашати нічого не збираюся. Смерть вашого однокласника настала від передозування наркотиками.

У мене в очах потемніло. Це була мерзенна наклепницька брехня! Він ніколи нічого не вживав. Займався спортом, був правильним хлопцем — навіть на тусовках пив помірно. Він не міг...

— Це вже не перший випадок, — продовжував Ковальов строгим, металевим голосом. — За останні два тижні загинуло п’ятеро учнів із різних шкіл міста, у тому числі й з вашої. Тому зараз кожному роздадуть баночки для проведення експрес-тесту. У разі відмови нам доведеться забрати вас до відділку.

Я досі не могла повірити, що це відбувається насправді. Сльози невпинно котилися по щоках, змиваючи залишки реальності. Ніхто не опирався — кожен здав аналізи. І як же гірко було бачити, що навіть молодші школярі виявилися причетними до цього жаху.

Морально витоптана, я плелася додому. На вулиці пішов рясний дощ, і я промокла до ниток, але не мала сил опиратися навіть погоді. Я просто не могла вкласти в голові, як така життєрадісна людина могла зробити з собою подібне. Через цей тупий, всепоглинаючий біль я не звертала уваги ні на Ніку, ні на Даню... взагалі ні на кого. Мені не хотілося нікого бачити чи чути.

На телефон прийшло сповіщення. Я залізла тремтячою від холоду рукою до мокрої кишені по смартфон. На екрані висвітилося повідомлення, і мої брови мимоволі зійшлися на переніссі від недорозуміння:

«Для душевного спокою та легкості в житті іноді не вистачає звичайного МЯУ поруч. Переходь за посиланням у телеграм-канал, де на тебе вже чекає твій пухнастий спаситель».

— Ідіоти якісь... — пирхнула я під ніс.

Звертати увагу на таку дурість зараз було вище моїх сил. Хтось знову займається благодійністю й роздає котів. З моєю матір’ю цей кіт або втече в перший же день, або викинеться з вікна.