Глава VII

Уже в автобусі я віддала гроші за проїзд і забилася на заднє сидіння, якнайближче до вікна. Дихання збилося, пальці гарячково перебирали один одного. Зуби мимоволі покусували розсечену, набряклу губу. Я розгублено переводила погляд із запотілого скла на сірий салон.

Даня зайшов слідом і попрямував прямо до мене.

Боже, цей ідіот тепер переслідуватиме мене всюди? Серце й так калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Він точно знущається.

Як тільки він підсів, я гарячково витягла навушники, встромила їх у вуха, підключила до телефону й увімкнула музику, намагаючись відгородитися від усього світу. Але не встигла прослухати й половини треку, як цей хлопець безцеремонно висмикнув один навушник і вставив собі.

Я витріщилася на нього, нахмуривши брови. Мені не потрібен був компаньйон для прослуховування мого плейліста. Але ця нахабна морда лише розпливлася в усмішці. Від люті я висмикнула навушник назад. Та не встигла я зреагувати, як він просто висмикнув штекер із гнізда смартфона, який я за дурістю тримала в руках.

— Ей! — вирвалося в мене на весь салон, від чого половина пасажирів миттєво обернулася.

Щоки обпалило соромом. Я різко відвернулася до вікна, удаючи, ніби мені байдуже до присутності Данила. Послухати музику з ним усе одно не вдасться, тож я заховала навушники глибоко до кишені.

Це ранок повністю вибив мене з колії. Божевільна мати, яка послужила мені фізичним будильником... Не впевнена, що за весь день хоч раз позіхну від утоми — адреналін зашкалював. Потім це падіння на Даню. А попереду ще цілий день. Скажений, клятий ранок. Усе бісить. Моя б воля — я б встала посеред дороги й закричала на все горло: «Ідіть усі нахуй!» От тільки не впевнена, що це найкраща ідея. Ще й цей Темний... Ми проїхали вже пів дороги, а він продовжує кидати на мене свої важкі, темні погляди.

Я намагалася тримати себе в руках, вселяючи собі, що мені абсолютно байдуже. Так було доти, доки нога Дані навмисно не торкнулася моєї. Це неможливо було списати на випадковість — це було відчутне, щільне притискання. Майже вдало проковтнувши слину, я повернулася до нього й відсіла вбік, втискаючись плечем у холодний метал автобуса.

— Жити набридло? — обурено процедила я, а руки самі стиснулися в кулаки від гніву. — Відчепись.

Його гарячі, важкі долоні раптово обхопили мої стегна й упевнено присунули мене назад по сидінню — ближче до нього. Тіло моментом відреагувало. Унизу живота щось зрадницьки стиснулося вузлом. Затнувшись на пів подиху, я відштовхнула його руки своїми, які дрібно тремтіли.

— Метал холодний, не притуляйся, — з легкою хрипкою посмішкою промовив хлопець. A потім нахилився до самого мого вуха. — Чи ти подумала, що я пристаю?

Його шепіт був настільки пронизливим і дражливим, що я відчула, як між ніг усе терпне від неочікуваного, вибухового бажання. Бляха, це звучало бісівськи гаряче. І як би він мене не бісив, важко було приховати, як тіло реагує на його присутність. Харизма, інтонації, зовнішність, навіть ці впевнені, хижацькі рухи... Він був бісівськи гарний, я це визнавала. Але це нічого не означало.

— Іди до чорта, — прошепотіла я практично йому в губи.

Я схопила рюкзак і протиснулася повз нього до виходу, чудово відчуваючи, що він дивиться. Знову дивиться цим своїм поглядом. Від гальм пролинув огидний писк, і автобус зупинився, розчахнувши двері. Я миттєво вислизнула на вулицю й майже побігла до школи, не бажаючи більше ні секунди залишатися поруч із Данилом.

— Усі вчителі сьогодні на вухах і якісь смикані, — вже за партою шепотіла мені Ніка, поки я готувалася до уроку, дістаючи з рюкзака все найнеобхідніше.

— Я теж помітила, — так само пошепки відповіла я.

Сьогодні в школі й справді діялося щось дивне. Вчителі про щось тихо перешіптувалися в коридорах, їхні рухи й погляди були розсіяними та тривожними. Практично на кожного учня вони дивилися так, ніби в чомусь підозрювали. Чесно кажучи, це тиснуло на мізки.

Щось погане чекало на нас попереду. Це було єдине, про що я подумала, навіть не підозрюючи, яку новину дізнаюся вже за десять хвилин.