Глава VI

Я готова була очікувати чого завгодно: підвернутої щиколотки, бабки з пакетом, яка вирішила вийти за хлібом, чи чергового п’яниці. Але чомусь на голову я звалилася саме йому.

Він дивився на мене з азартом. Перевів погляд на небо, а потім знову на мене — його брови полізли вгору, все ще не розуміючи, як мені вдалося так ефектно з’явитися перед ним із нізвідки.

— Даня... — тихо видихнула я від несподіванки, різко відсмикуючи від нього руки.

Він оглянув мене так, ніби в мене на обличчі було щось написано. Поки до мене дійшло, що розбита губа все ще кровоточить, я різко прикрила рот рукою, сподіваючись, що він нічого не помітив. Хоча, здається, навіть сліпий помітив би. Але він лише усміхнувся.

— Ти вже присобачила собі мою вітровку, — кивнув він, тицьнувши пальцем.

Мої руки від хвилювання вчепилися в анорак, а щоки залило гарячим рум’янцем. Ну а що мені було робити? Я на ходу схопила те, що першим потрапило під руку, інакше живою звідти б не вибралася.

— У мене просто... — я затнулася, усвідомивши, що збиралася ляпнути повну нісенітницю. — Після школи поверну, — буркнула я, різко розвернувшись і крокуючи до зупинки.

Він рушив слідом. Ішов поруч, мовчки посміхаючись, мимоволі перезираючись то на мене, то вперед, а я навіть боялася підняти на нього погляд. У голові крутилися липкі питання: чи чув він щось? Якщо чув, то зараз прикидається, а якщо ні... то це ще краще.

Його рука лягла мені на плече. Я зупинилася, все ж змусивши себе подивитися на нього. Тепер він дивився вже не так весело — у його очах виразно читався жаль, і від цього все всередині аж закипіло. Не було жодної потреби жаліти мене за те, яка в мене мати.

— Я нікому не скажу, — тихо прошепотів він, кинувши погляд на мою розсічену губу. Наче прочитав мої думки. Я справді хотіла б, щоб він мовчав. — Поки мовчиш ти, мовчу я.

От воно що. Ну так, на що я взагалі сподівалася? Такий крутий пацан, але в кожного крутого є свої мінуси й своя ціна. Я лише зціпила зуби й рушила далі, змахнувши його важку руку зі свого плеча.

— Що ти робив того вечора в під’їзді? — не витримала я, наближаючись до зупинки.

Моя вперта цікавість узяла своє — цей епізод не давав мені спокою всі останні дні. Він щось робив біля тієї бранки коли казав що я нічого не бачила.

Я мусила знати що.

Він різко зупинився й повернувся до мене всім корпусом. Важко зітхнув і цокнув язиком. Від цього звуку чомусь одразу стало не по собі. Я зайшла надто далеко? Тепер він приб’є мене як зайвого свідка? Очі мимоволі на секунду примружилися.

— Тобі не казали, що ти занадто цікава, пупсе? — рівно вимовив він. — Ти ходиш утихомолку на чоловічі забиви, ніби тобі все можна, — він повільно скорочував дистанцію, і повітря навколо наче згущувалося. — А тепер намагаєшся влізти в мої особисті справи...

Я подивилася йому в очі. Вони здавалися холодними й байдужими. Але тільки на вигляд — наче він намагався сховати справжні емоції за цією стіною. Проте я, до біса, емпат і бачила його... зацікавленість?

Я зробила крок назад, але він упіймав мене на льоту, жорстко притискаючи до себе. Його грубе тіло втискалося в моє, а гаряча рука міцно лягла на талю.

— Знаєш, що роблять із надто цікавими? — його пронизливий погляд змусив коліна затремтіти. Це було лячно і водночас нестерпно притягально.

У цей момент розрісся гул мотора, і я різко повернула голову в бік дороги. Хапаючись за цей єдиний шанс утекти, я відштовхнула Данила від себе.

— Автобус. Зараз пропустимо, — кинула я і швидко побігла до під'їжджаючого транспорту, чуючи за спиною його тихий, хрипкий сміх.