Глава IV

— Чо за херня, братан? — обурився Даня, звертаючись до Паші.

Ми все ще залишалися на вулиці, повертаючись до квартиры. Від Данила віяло такою важкою напругою, що вона фізично передавалася й мені.

— А він тут до чого? — влізла я, не даючи Паші відкрити рота.

Данил різко зупинився й розвернувся. Ніка з Пашею теж завмерли, з острахом спостерігаючи за нами. Здавалося, він зараз просто вибухне від люті. Зробивши кілька кроків у мій бік, хлопець заглянув мені просто в очі. Під тьмяним світлом ліхтаря його темно-карі зіниці здавалися майже чорними. Мені раптово стало ніяково. Я важко ковтнула слину, відчуваючи, як стискається горло.

— До чого? — він мимохідь кинув погляд на друга й знову впився в мене, різко схопивши за плечі обома руками.

Його пальці із силою впилися в тіло навіть через цупку тканину — аж жилу на шиї сіпнуло від болю. Я мимовільно зіщулилася.

— Він ні до чого, це ти суєш свій малий ніс туди, куди не просять, — проричав він мені просто в обличчя. — Я тебе ледве знаю, а ти вже завдаєш купу зайвого геморою.

Я вмить скинула його руки зі своїх плечей і злорадно витріщилася у відповідь. Усе всередині закипіло, хотілося виплюнути кілька «ласкавих», але нас вчасно розтягнули. Ніка швидко підскочила й ухопила мене під лікоть.

— Та годі вам уже, — тихо мовила вона, заспокоюючи мене, і провела повз Данила.

Я на секунду озирнулася, щоб кинути останній презирливий погляд. Паша якраз підійшов до нього й дружньо постукав по спині, мовляв: «Усе, проїхали, ходімо». Я розвернулася вперед, закотивши очі, але шкірою відчувала, як хлопець пропалює мене позаду.

— Сучка дрібна, — майже пошепки линуло вслід.

Він бісив мене до сказу. Бісило те, що він постійно виринає саме там, де я. Раніше я його взагалі в очі не бачила, а тепер він усюди. Якби ж знала, що наша перша зустріч у під’їзді стане початком цього кошмару, краще б взагалі не виходила з дому й далі терпіла приниження від матері. Фатальна помилка.

Хлопці про щось своє бурмотіли позаду. Ми з Нікою першими забігли в дім і піднялися у квартиру, а Даня з Пашою лишилися біля входу покурити. Я одразу кинулася збирати речі. Зайшла в кімнату, де дівчата вже спокійнісінько сиділи на ліжку й про щось теревенили, і підійшла до своєї сумки.

— Не дочекаюся, коли Данька повернеться, — долинуло до мене, поки я порпалася в пошуках телефону. У сумці його не виявилося.

— Він такий кайфовий... — зітхнула інша.

— Вероніко, навіть не задивляйся. Я на нього перша око поклала, — злобно прошепотіла її подруга.

— І шо з того?

— А те, що ми цілувалися. І якби він не пішов, було б шось значно цікавіше.

Почувши це, я мимовільно скривилася від огиди. Мобільний знайшовся під подушкою на одному з крісел. Я швидко цапнула його, підхопила речі й, не бажаючи залишатися серед цих пліток ані секунди більше, вискочила в коридор. Там якраз з'явився Паша — його щоки палали від вуличного морозу. Я мовчки взулася й біля дверей розвернулася до друзів.

— Усе, я вже піду додому, — з винуватим виглядом мовила я, глянувши на Ніку. — Настрою взагалі немає.

Вона підійшла, міцно обійняла мене й цьомнула в щоку.

— Звісно, біжи, — посміхнулася дівчина. — Я тут із Пашею, тож за мене не хвилюйся.

— Я про неї подбаю, — подав голос хлопчина з-за її спини.

Я коротко посміхнулася їм і вискочила на сходовий майданчик, збігаючи вниз через сходинку. На виході перечепилася поглядом об Данила — він стояв, залипнувши в екран. Від різкого скрипу залізних дверей він звів голову. Я вирішила зробити вигляд, що його не існує, і пройшла повз. За спиною одразу лунко луснули кроки. Він пішов за мною. Я не озиралася, сподіваючись, що він ось-ось зверне в перший-ліпший провулок. Але цього не сталося.

— Чого ти за мною чимчикуєш? — не витримала я й різко розвернулася.

Він стояв, тримаючи руки в кишенях, і повільно розглядав мене, ніби бачив уперше.

— Проводжу, — холодно відрізав хлопець. — На вулиці темно. Ти одна. Мало що станеться.

Я закотила очі, склавши руки на грудях, і зробила крок назустріч.

— Я не просила про благородство, — процедила крізь зуби, бо тіло вже починало трусити від холоду.

— Я пацан, мене не треба просити, — помітивши, як я дрижу, він розстебнув свій анорак і простягнув мені. — Вдягни під куртку, ти ж уся колотишся.

Я перевела погляд із нього на одяг. За інших обставин я б принципово відмовилася, але він мав рацію. Надворі далеко не липень, мороз пробирав до кісток. Я зняла свій верхній одяг — Даня мовчки перехопив його, потримавши, поки я натягувала його важку, теплу річ, а зверху знову наділа свою.

— Дякую, — шморгнувши носом, буркнула я й пішла далі.

Даня крокував поруч. Ми мовчали. Навколо панувала глуха тиша, лише дрібні калюжі хлюпали під кроками, відбиваючи тьмяне світло рідкісних ліхтарів. Уже біля мого під’їзду я хотіла зняти анорак, щоб віддати, але він перехопив мою руку своєю долонею.

— Залиш. Потім віддаси, — його голос раптом став значно м'якшим.

«Можливо, я помиляюся, і він не такий уже й відбитий?» — промайнуло в голові. Хоча ні... маячня.

— Тоді я пішла, — легко посміхнулася я.

Він вигнув одну брову:

— Я теж, — кинув хлопець і першим штовхнув важкі двері.

Я звела брови, нічого не розуміючи, але зайшла першою. Невже вирішив провести аж до помешкання? Така поведінка здавалася максимально дивною. Чи він просто переслідує мене? Я не наважувалася більше нічого сказати — усередині оселився якийсь дивний, майже липкий острах. Піднімалася сходами, а він ішов крок у крок позаду. Спина буквально палала від його погляду — я була на тисячу відсотків упевнена, що він дивиться саме туди.

Біля своїх дверей я зупинилася, поклала долоню на холодну ручку й розвернула голову в його бік. Даня підійшов упритул. Занадто близько. На своєму вусі я відчула його гаряче дихання й легкий, м'ятний присмак «Орбіту».