Глава III

Сигаретний дим повільно розходився кухнею, поки в сусідній кімнаті гриміли басисті ремікси. Від низьких частот стіною йшла легка вібрація, яка віддавала прямо в спину. Вікно стояло на провітрюванні, і по ногах тягнуло неприємним, колючим холодом. Говорила ж я Ніці, що сітчасті колготки під коротку спідницю в таку погоду — не найкраща ідея. Напроти за столом сидів Паша, подруга вмостилася поруч.

— Знову?! — обурено вигукнула я, кидаючи карти на стіл. — Я пас, грайте самі!

«Дурень» завжди був для мене найгіршою грою — бодай тому, що я постійно ґавила момент, коли мене банально дурили. Але програти п’ять разів поспіль — це вже занадто. Вони лише дружно пирхнули, а я фыркнула у відповідь і попрямувала до холодильника по третю банку пива. Голова вже була трохи ватяною, але цей легкий хміль приносив приємне відчуття туману й спокою.

— Олько, наступного разу тобі обов'язково пощастить! — сміявся Паша.

— У наступному житті? — з підколкою відповіла я, повертаючись до столу.

Не встигла я сісти, як у дверях кухні раптово виріс Даня. На мить я заціпеніла, втупившись у нього. Він був захеканий, важко дихав, а в очах читалося якесь гостре, небезпечне хвилювання. Кинувши на мене швидкий, вивчаючий погляд, він одразу перевів очі на Пашу, все ще тримаючись однією рукою за одвірок.

— На пару слів, — коротко кинув він.

Я зсунула брови від нерозуміння й одразу озирнулася на Пашу. Той без зайвих питань кинув карти на стіл і миттєво підхопився. Проходячи повз, він обережно взяв мене за талію й відсунув убік, щоб вийти з кухні. Двері в передпокій лишилися відчиненими, і я спостерігала, як вони гарячково й швидко збираються.

— Дівчата, ми ненадовго відлучимося, хата на вас, — зав'язуючи шнурки, мовив Паша.

— Що сталося? — стривожено запитала я, роблячи крок у коридор.

Дивно, але Ніка мовчала. Я озирнулася на неї й зрозуміла, що ця вафля вже достатньо набралася, аби взагалі адекватно оцінювати ситуацію.

— Неважливо, — сухо й холодно відрізав Даня, навіть не підводячи голови.

Я підійшла ближче, переводячи погляд із одного на іншого.

— Важливо. Мені важливо все. — Я вимогливо подивилася на Пашу, який щось гарячково друкував у телефоні.

Даня зробив крок до мене й міцно вхопив за лікоть, змушуючи дивитися тільки на нього.

— Тобі, здається, українською мовою сказали, — проричав він крізь зуби.

Я ривком вирвала руку й зі злістю втупилася в нього, вже збираючись випалити якусь грубість, але Паша вчасно поклав долоню мені на плече.

— Оль, не переживай, усе пучком, — він легонько поплескав мене по верхівці.

Мене це нітрохи не заспокоїло. Кожен такий «терміновий виклики» завжди закінчувався забивом. І найстрашніше — щоразу все могло закінчитися геть не на користь Паші. Він обожнював бійки: дай тільки привід — і він летить у саме пекло. Природно, я хвилювалася за друга. У бійці він ставав абсолютно некерованим. Минулого разу йому взагалі світила тюрма за те, що він ледь не відправив одного хлопця на той світ. Я досі дивувалася, як йому вдалося виплутатися з тієї історії.

Двері з гучним лускотом зачинилися. Я миттєво рвонула до п’яної подруги, щоб привести її до тями. Затягнувши її до ванної, я почала вмивати її крижаною водою. Вона намагалася опиратися, але часу на це не було.

— Приходь у себе! Ми йдемо, — я легенько поплескала її по щоках.

— Та що таке? Чому? — обурилася Ніка, відпихаючи мої руки.

— Паша й Даня кудись пішли.

— І що? — протягнула вона, мружачись.

Я подивилася на неї як на дурочку, яка взагалі не відстрілює реальність. Нарешті до неї дійшло: очі Ніки розширилися, і вже за секунду вона стояла на ногах куди рівніше, ніж мить тому. Поклавши руки мені на плечі, вона ледь помітно всміхнулася.

— Забив? — її очі азартно заблищали.

Я лише кивнула, і ми кинулися в коридор вдягатися. Заодно я зазирнула в кімнату, де все ще тривала тусовка. Там лишилося тільки кілька дівчат, але я чітко пам'ятала, що хлопці теж були. Отже, вони звалили ще до приходу Дані — а це означало, що я розгадала все правильно.

Я накинула куртку, натягнула кросівки й просто заштовхнула шнурки всередину — часу зав'язувати не було. Я була переконана, що повинна контролювати те, що відбувається, хоча пацани завжди забороняли дівчатам приходити на такі розбірки. «Це пацанське», — казали вони. Мені ж завжди було плювати, я просто приходила й стояла осторонь.

Лунке ехо наших швидких кроків прогриміло під’їздом, і ось ми вже вискочили на вулицю. Найчастіше їхні «пересічки» відбувалися за будинком, на невеликому шкільному футбольному полі, огородженому низьким дерев’яним парканом. Я бігла так швидко, що навіть Ніка не встигала за мною. Дякувати богові, це було зовсім поруч.

Натовп. П’ять, шість, дев'ять… Я збилася з рахунку, скільки їх там було загалом. Я зупинилася біля паркана, спостерігаючи за стадіоном. Позаду захекано підбігла Ніка.

— Бляха, чому ти так… — вона зауважила моє заціпеніння й теж перевела погляд на поле. — Ого… Цього разу їх реально багато, — вже пошепки мовила подруга.

Я гарячково шукала очима Пашу. Попри темряву й те, що облич було не розгледіти — лише силуети, — я знайшла Дню, у нього єдиного на штанях була маленька світловідбивна смужка. Хтось комусь потиснув руку, і в ту ж секунду Даня з розгону вліпив хлопцю ногою прямо в груди. Той кубарем полетів на землю.

Почалося.

Вони всі накинулися один на одного, замішуючи супротивників у криваве місиво. Ногами. Кулаками. Лежачих добивали згори, ніби відбивали дикий ритм. Даня бився жорстоко, грубо й агресивно. За кожним його рухом було видно, що такі бійки доставляють йому дике, тваринне задоволення. Вони вже майже закінчували, як раптом просто з-за наших спин пролунав огидний, впевнений голос.

— Воу, а хто це в нас тут?

Ми перелякано обернулися на цей мерзенний говір. Ноги трохи підкосилися, після таких фраз нічого хорошого зазвичай не буває. Це були двоє запливших, огидних мужикуватих типів у спортивках.