Глава II

— Олько, ти вже чула? — тихо шепнула Ніка, нахиляючись до мене через парту. — Усі тільки й гудуть про те, що в нашому класі новенький з'явився.

— Та ти що? — я з цікавістю поглянула на подругу. — Нік, не томи. Хто він?

Ніка — моя найкраща подруга. Ми практично нерозлучні, і жодна тусовка чи вписка не проходила без нас двох. Вона у мене взагалі дівчина-відрив — легка на підйом і завжди готова до будь-якого кіпішу.

— Єдине, що знаю — його перевели до нас, бо з минулої школи вигнали, — вона стиснула губи й знизала плечима. — Більше нічого.

Я нервово прикусила ніготь. Цікавість буквально хвилею накривала з головою.

У цей момент до кабінету зайшов учитель, і в повітрі миттєво зависла тиша. Наш математик — тип максимально грозний. Навіть пацани з задніх парт слухняно відкладали свої телефони. Хоча зазвичай наш клас заспокоїти було просто неможливо: ми любили кататися на стільцях, постійно зависали у ВК, переписувалися в чатах, гортали нескінченні пабліки, збирали «сохраньонки» чи грали в «пляшечку», щоб познайомитися з кимось і місяцями зникати в листуваннях. Але цей старий хрич безжально відбирав телефони, якщо помічав їх під партою. А оскільки смартфон тоді був головним скарбом, простіше було стриматися.

Раптом двері кабінету пронизливо рипнули й відчинилися. Усі погляди миттєво прикувало до постаті на порозі.

На ньому був чорний анорак і чорний спортивний костюм Adidas — усе в найкращих традиціях, як так люблять дівчата. Рівний, впевнений у собі дворовий пацан. Але як тільки мій погляд піднявся до його обличчя, я буквально заціпеніла.

Це він.

— Це він… — ледве чутно прошепотіла я, відчуваючи, як перехопило подих.

Учитель стримано усміхнувся йому. Слідом за хлопцем до класу зайшла наша класна керівниця. Вона підійшла ближче й легенько торкнулася його плеча:

— Клас, знайомтеся — це ваш новий однокласник. — Вона повернулася до нього. — Розкажи трохи про себе.

Він стояв спокійно, тримаючи руки в кишенях анорака. Його важкий погляд повільно пройшовся по кабінету, скануючи кожного з нас. На секунду його темні очі зачепилися за мене, і повіки ледь помітно прижмурилися. Впізнав.

По тілу сипнули мурашки, і я миттєво втупилася очима в зошит, удаючи, що дуже зайнята.

— Мене звати Даня, — пролунав його глибокий, впевнений і бісівсько привабливий голос. — Перевівся зі 167-ї школи.

Я крадькома озирнулася назад. Хлопці з нашого класу дивилися на нього цілком спокійно — схоже, вони вже перетиналися з ним десь на районах.

— Можеш сідати на будь-яке вільне місце, — дозволила класна.

Хлопець трохи задер підборіддя, стримано кивнув і попрямував уздовж рядів. Проходячи повз мою парту, він на мить затримав на мені погляд і пройшов далі. І треба ж було такій «удачі» статися: єдине вільне місце в кабінеті виявилося просто за моєю спиною.

Урок відновився. Усі переписували задачу з дошки, коли мій стілець раптом різко штовхнули ззаду. Я обурено розвернулася, готуючись випалити якусь грубість, але зустріла його спокійний погляд.

— Ручка є? — його питання зрізало мене на пів слові.

Округливши очі, я важко зітхнула, наосліп намацала в пеналі запасну ручку й простягнула її через плече, навіть не повертаючи голови.

— Благодарочка, пупс.

Пупс. Мене ще ніхто так не називав. Це дико дратувало і водночас викликало дивний жар у грудях.

Упродовж усього уроку мені здавалося, що його важкий погляд просвердлює мою потилицю наскрізь. Я з останніх сил намагалася не зважати.

Коли нарешті пролунав довгоочікуваний дзвоник, ми з Нікою одними з перших вискочили з класу й побігли за пацанами на шкільну курилку за гаражами.

Там уже кипіло життя. Хлопці, як завжди, бурхливо обговорювали черговий «забив», ділилися у ВК відеороликами, де в м'ясо розбивали лиця чужим пацанам, і похвалялися, як круто змонтували новий відеозвіт під агресивний трек.

Я затягнулася цигаркою. Сигаретний дим приємно обпікав легені, трохи знімаючи напругу. Ми з Нікою стояли осторонь, переглядаючись і спостерігаючи за тим, як наш новий однокласник легко влився в компанію. Він тримався з хлопцями так, ніби знав кожного вже сто років. Хоча чому дивуватися? Попри те, що Харків — місто чимале, у цій субкультурі воно здавалося одним великим селом. Усі так чи інакше були пов'язані між собою через тусовки, спільних знайомих та інтернет. Суцільна павутина. На кожній хатній вечірці обов'язково знайомився з кимось новим.

Раптом на моє плече вальяжно й важко лягла чиясь рука. Я обернулася й побачила Ніку, яку так само по-панськи за плечі обіймав Паша — наш однокласник і головний любитель погудіти на вихідних.

— Дівчатка, привітик, — Паша грайливо облизав губи, переводячи погляд з мене на Ніку. — Сьогодні буде крута туса на хаті. Прийдете?

Ніка миттєво розпливлася в усмішці. Ну ще б пак! Вона живе від тусовки до тусовки. Їй тільки дай привід почути слово «вечірка» — і вже за п'ять хвилин вона влаштує примірку всього гардероба.

— Знову? — здивовано вигнула брову я. — Це вже яка за рахунком цього місяця?

— Звісно, ми будемо! — радісно вигукнула Ніка, навіть не давши мені вставити слово.

— От і відмінно, — Паша задоволено притис нас обидвох до себе. — Тоді не прощаємося.

Він кинув на мене легкий погляд, хитнув головою й повагом попрямував назад до пацанів, де Даня в цей момент щось емоційно пояснював, активно жестикулюючи.