Пролог

Сусід

Новела

 

1. Стіна

М. жив у будинку так давно, що вже не міг згадати, чиїм було його перше рішення оселитися тут — його власним чи просто одним із тих дрібних рішень, які приймаються за людину. Будинок стояв у вузькій вулиці, де після шостої вечора все виглядало так, ніби робочий день закінчився не сьогодні, а кілька років тому. На сходах постійно пахло мокрим вугіллям і милом. Лампа на другому поверсі тремтіла, не згасаючи до кінця. М. мешкав на третьому.

Його квартира була охайна не тому, що він любив порядок, а тому, що не знав, чим ще наповнити кімнати. Стіл стояв рівно під вікном. Дві чашки, куплені колись у дешевому магазині, стояли на полиці поруч, хоча другою він не користувався. Перед сном М. завжди перевіряв, чи паралельно стоїть стілець до стіни. Під час чаювання він тричі легенько вдаряв ложечкою об край чашки, ніби подавав знак комусь, хто все ніяк не заходив.

Вдень він працював у відділі міського реєстру. Його рука була рівна, дрібна і терпляча. Він переносив у картки чужі прізвища, дати, адреси, виправляв помилки, дописував пропущені літери, ніби від цього залежало, кому буде дозволено зберегти своє місце у світі. Про себе самого він майже нічого не записував.

Того вечора він повернувся, зняв пальто, поставив чайник і, як завжди, сів до столу. У будинку було тихо. Потім за стіною раптом дзенькнула тарілка. Хтось засміявся. За сміхом пішов інший голос, чоловічий, вільний і легкий, потім ще один. Почулася музика, не дуже гучна, ніби її ввімкнули не для всього дому, а для тих, хто й так знав, навіщо зібрався. Жіночий голос щось сказав. Всі коротко відповіли сміхом.

М. сидів нерухомо. Він спершу подумав, що в квартиру навпроти хтось нарешті заселився. Це мало б його просто заспокоїти: порожні квартири діють на людину гірше, ніж заселені. Але в тому сміхові було щось таке, чого йому відразу стало соромно слухати. Не радість. Право на радість.

Він не підвівся. Чайник закипів. Він вимкнув його, не наливаючи води. За стіною хтось пересував стільці, хтось наливав у склянки, хтось сказав: «Ні, сьогодні він би все ж прийшов», — і ще хтось відповів: «Він завжди трохи запізнюється».

М. не знав, про кого йдеться. Але долоня сама лягла на стіну.

Стіна була тепла.

2. Година дев’ята

Наступного дня він кілька разів дивився на годинник без потреби. На роботі це заважало йому більше, ніж можна було очікувати. Один рядок у книзі реєстрації він переписав двічі. Потім ще раз. Начальник, проходячи повз його стіл, зупинився й запитав, чи не хворий він. М. підвівся надто швидко й відповів, що ні. Начальник постояв поруч зайву секунду, ніби хотів пригадати, як саме його звати, але пішов, нічого не сказавши.

Повернувшись додому, М. не став вечеряти. Він сидів одягнений, не засвітивши лампи. За вікном поволі густішав вечір. Стінний годинник ішов голосніше, ніж зазвичай. Він давно вже потребував чистки, але М. не ніс його в ремонт: йому здавалося, що в майстерні можуть щось переплутати, і тоді годинник показуватиме не той час, до якого він звик.

Коли стрілка дійшла до дев’ятої, за стіною знову засміялися.

Цього разу М. почув більше. Музика почалася не відразу. Спершу хтось сказав: «Відчинене вікно, закрий, бо тягне». Потім жіночий голос відповів: «Йому завжди бракує повітря». Це було сказано не про нього. І все ж він машинально відчинив кватирку у своїй кімнаті, ніби виправляв чужу помилку.

О дев’ятій усе почалося так точно, що в цьому була вже не випадковість, а порядок. Порядок без оголошення. За стіною дзенькнули склянки, заговорили одразу кілька людей, і М. з дивним полегшенням відчув, що нічого не вигадав напередодні. Йому не здалося. Його не обдурили втома чи труби, чи сусідський радіоприймач. Там справді було життя.

Він спробував уявити собі цього сусіда. Але щоразу, коли в нього виникало обличчя, воно відразу ставало невиразним. Зате квартира вимальовувалася дуже чітко: круглий стіл, недбало кинуте пальто, книжки на підвіконні, ще теплий хліб, когось покликали з кухні, хтось запізнився, але його чекали.

М. раптом згадав, що в нижній шухляді його столу лежить маленький блокнот, куди колись давно він записував назви міст, у які хотів поїхати. Блокнот був майже порожній. Три сторінки. Прага. Трієст. Одеса в листопаді. Потім — нічого. Він не вставав по нього. Не хотів шарудіти.

За стіною хтось тихо засвистів мелодію. М. слухав до пізньої ночі.

Наступного ранку він прокинувся за столом, не роздягаючись. Годинник показував без чверті сім, але йому здалося, що насправді ще триває дев’ята.

3. Стілець

На третій вечір він підсунув стілець до стіни. Зробив це повільно, навіть обережно, наче боявся, що його можуть побачити. Потім сів і притулився плечем до штукатурки. Сидіти так було незручно. Але незручність швидко стала частиною справи.

Він приготував чай, не відходячи далеко. Ложечка, як завжди, вдарилася об чашку три рази. М. завмер. За стіною в ту ж мить хтось повторив той самий звук — три короткі вдаряння, майже в той самий ритм.

М. поставив чашку на підлогу.

Далі все йшло звичайно, навіть надто звичайно. Хтось запитав, чи вистачить хліба. Хтось відповів, що вистачить, якщо він нарешті сяде, а не ходитиме туди-сюди. Жіночий голос сказав: «Не чіпайте його, він так збирається з думками». Це була проста фраза. Саме тому М. відчув, як у нього мерзнуть руки. Ніхто ніколи не описував його так вголос. А це було правдою: коли він хвилювався, він справді ходив по кімнаті, роблячи два кроки до вікна й назад, ніби перевіряв, чи все ще має куди повертатися.