Повний текст

Щоразу, коли яскраве світло фар освітлювало мою кімнату, я мимоволі прокидався. То була лише мить, коли сусідське авто в’їжджало у власний двір, і майже одразу світло згасало. Проте цієї миті завжди вистачало, щоби я відреагував і прокинувся. Можливо, хтось скаже, що найрозумніше було б зачинити віконниці чи опустити фіранки, і тоді світло фар чужого авта не завдавало би клопоту. Проте я того не хотів. Вікно моєї спальні виходило на схід, і я вкрай любив, коли вранці по стіні повзло яскраве сонячне проміння. Воно будило і наповнювало мене позитивом на всенький день. Але ж то було вранці, коли я вже був геть виспаний та відпочилий.

Моя любов до сонячного сяйва мала пенітенціарні засади. Я жив у цьому будинку вже понад десять років, переселений сюди за програмою захисту свідків. А до того я п’ять років провів у в’язниці. І саме там, у тому кам’яному мішку, я закохався у ці сонячні промені, які кожного ранку дарували мені радість початку нового дня і надію на визволення. Колись Сонце було Богом, адже саме воно дає життя усьому живому на Землі. І навіть релігійна конверсія, що за останні два тисячоліття відбулася на планеті, не змінили усвідомлення людей того факту, що саме Геліос є альфою та омегою життя.

Чому сусід щоночі повертався додому, я не відав, як і те, де саме він працював. Поселився він тут не так давно – щось із три чи чотири місяці тому. Я навіть не встиг помітити, коли приватний будинок змінив власника. Просто одної миті, замість самотнього діда, котрий доживав віку, з’явився новий жилець. То був молодий чоловік, років під тридцять, блідий мов поганка, рудуватої масті, з зеленкуватими очима і вельми неприємним  поглядом. Його руки були вкриті ластовинням, а довгі міцні пальці виказували в ньому людину, котра не цурається фізичної роботи. Говорив він різко, досить низьким голосом, був непривітний, і навіть не намагався потоваришувати з кимось із сусідів по вулиці. Власне, ми тут усі не дуже товаришували, хіба що віталися при зустрічі, але так, щоби зазивати одне одного у гості, влаштовувати спільні посиденьки чи гучні застілля – ні, такого не було. Якось так жили усі нарізно, мирно, проте у душу один до одного не лізли. Я мав підозру, що й решта людей цього містечка, теж живуть тут за програмою захисту свідків. Але ми ніколи нікому нічого не переповідали про себе. Кожен свято зберігав власні таємниці і надійно ховав свої скелети у дубовій шафі.

Такі щоденні світлові процедури вже за місяць почали мені обридати, і я всерйоз замислився над тим, чи не поставити собі щільні жалюзі. Проте дивна поведінка «рудика», як я прозвав свого нового сусіда, почала мені інтересувати. Аби втамувати власну цікавість, я придбав у магазині бінокль з функцією нічного бачення, і вирішив поспостерігати за чоловіком. Посприяло ж цьому і той факт, що я примудрився застудитися, і за порадою лікарів залишився на кілька днів вдома.

Я зауважив, що чоловік вдень дуже рідко виходить надвір. Якщо і полишає будинок, то напевно для того, аби відвідати маркет і зробити закупи на увесь тиждень. Іноді він виходив у двір, де стояв дерев’яний шезлонг, сідав у нього, запалював цигарку і про щось довго думав. Докуривши, він викидав недопалок у корзину, підводився і, уважно роззирнувшись убоки, ніби боявся, що за ним спостерігають, зникав у будинку.

Одного разу, під вечір, я зауважив, як мій сусід лаштується в дорогу. Він виніс із гаража лопату, товстий моток линви і ще якийсь інструмент, і поклав усе те до фургону. Потім замкнув двері дому і, сторожко роззирнувшись, сів за кермо. За хвилину, загуркотівши двигуном, фургон легко викотився з двору і рушив у незнайомому напрямку. Повернувся він під ранок, осяявши яскравим світлом фар мою спальню. Я негайно прокинувся і просто прикипів очима до бінокля, хоча спросоння було важко налаштувати себе на спостереження. Та й застуда давалася взнаки. Режим нічного бачення дозволив роздивитися, як власник фургону витягує з авто якийсь ящик, і заносить його у гараж. Наступного дня усе те повторилося знову – майже година у годину. Тож на третій день, я знав напевно: «рудик» повернеться додому не раніше третьої ночі, можливо о четвертій ранку. То було ніби ритуал, так гейби цей дивний неприємного виду чоловічок, працював за чітким розкладом. І саме тієї миті, коли червоні вогні сусідського фургону зникли в далечині, мене відвідала спокуслива думка: а чи не провідати будинок мого сусіди, користуючись нічним часом. Ідея була дурнуватою і до певної міри злочинною, адже то була чужа приватна власність і господар, якби заскочив мене на гарячому, мав би право застрелити мене. Та все ж, я вирішив втамувати власну цікавість. Сміливості мені додавало два фактори. По-перше, у рудого сусіди не було собаки. Я те знав напевно, адже ніхто й ніколи не чув з його двору жодного гавкоту чи дзявоління. А тримати у господі пса і не вигулювати його надворі було б неможливо. По-друге, по той бік сусідського двору тягнувся ярок, де-не-де порослий молодим деревом. Тож навіть, якби господар і навідався раптом, я мав змогу, не виходячи на дорогу, тихенько сховатися у яру і, обійшовши далеченько будинки, вийти з іншого боку. Це мене тішило і додатково стимулювало.

Я озброївся маленьким кишеньковим ліхтариком, узяв із собою перочиного ножа – так, про всяк випадок, – і, ледве на дворі впала глупа ніч, тихенько поплівся до сусідського двору.

Я добре знав внутрішнє планування будинку. Ще коли тут жив дідусь Марко, я кілька разів відвідував його, навіть одного разу був запрошений випити кави. Тож чудово орієнтувався на місцевості та всередині дому. Будинок мав парадний вхід та додатковий вхід іззаду, що вів спочатку до підвалу, де власники зберігали вугілля.

Я наблизився до будинку, піднявся сходами до дверей і притулився вухом. Напевно, якби всередині був собака, то неодмінно здійняв ґвалт. Проте там було тихо, ані шелесне, жодної ознаки життя. Я притулив ліхтарик до скла і увімкнув його, але увидіти щось всередині будинку не поталанило – вікна були закриті щільними жалюзями.