Розділ двадцять другий: Я справді щаслива ІІ

***

Через три місяці

Величезне поле Єллоустоуну, звільнене від божевільних геніїв, тепер рясніє тисячею статуй. Цю територію зробили ізольованою, щоб створити науковий центр, де ніхто не буде їм перешкоджати. Тут були всі дані, завдяки яким створили меморіал в честь загиблих. На жаль, вони поклали своє життя, не захищаючи когось чи не рятуючи людство, через чужу забаганку. 

– Мені шкода, що ти не дізнався правди…, – кладу квіти поблизу пам’ятника «Строгості». Тут стоять десять фігур, що стали жертвами гри протягом однієї декади. 

Джон підтримує мене за спину, а потім ми разом рухаємося до іншого пам’ятника. Страшно бачити ці статуї одночасно, адже починаєш розуміти розміри втрат за ці роки. 

– Дякую, що поїхав зі мною…, – цілую його. – Тільки збрий уже ці вуса. Вони колять…

– Тобі ж вони подобалися? – хитро посміхається.

– Дивитися на них круто, а от торкатися ні!

Ми дуркуємо, доки не доходимо до постаменту з написом «Недовіра». Чоловік відходить подалі, даючи нам можливість поговорити наодинці. 

– Йоно.

Дівчина різко піднімається та обіймає мене. Ми стоїмо так декілька хвилин. 

– Як ти? – запитує. 

– Чудово…, – радію можливості побути з нею та спокійно відпочити. 

– Та ну! Розповідай більше, а то зараз сяду тобі на вуха, – її обличчя розслаблене, а губи час від часу здіймаються в посмішці. – Що змінилося? 

– Кардинально нічого нового. Закінчила навчання в академії достроково завдяки цьому всьому, – обводжу пальцем поле. – Однак тепер працюю координатором: достатньо з мене екстриму. Живу з Джоном, – дивлюся на нього.

– Вау, так це круто. Думаю, що все в деталях і ти дуже добре змінила своє життя. Припини недооцінювати свої старання, – стукає по плечу. 

– Добре-добре, лайф-коучко. А ти як? – врешті ставлю соняшники на пам’ятник, з сумом дивлячись на статую Ноеля. 

– Ходімо тоді одразу до Роззі. Я буду розповідати під час шляху. Ти ж ще не була в неї?

–Ок. Ні, ще не була, – розвернулися та попрямували іншою стежкою. 

– Зараз проходжу свої дитячі проблеми з психологом. Не так уже й просто це, як я думала…

– Ти впораєшся, – підбадьорюю, поклавши руку на спину. 

– Дякую. Мені потрібно прийняти себе, впоратися з гнівом та відпустити образи. Сподіваюся, що цей шлях буде легкий…, – на мить замовкає, наче обдумуючи наступні слова. – А ще я готова відкрити свій спортзал скоро! Нікому не розповідала про це: ти перша. 

– Мрії здійснюються! – міцно обіймаю її. 

Через декілька метрів ми вже бачимо постамент з написом «Самопожертва». Кладемо букети з червоного жасмину та гарденії. Можливо, вибір квітів дивакувати, але саме так пахли її улюблені парфуми. 

– Твоя мрія теж обов’язково здійсниться…, – кладу руку на плече статуї, сподіваючись, що та передасть послання. 

За ці три місяці трапилося стільки подій, що складно перерахувати. Голови багатьох урядів світу було скинуто, а на їх місця прийшли нові особистості. Почали відкривати таємниці договорів, раніше не розголошених. Через це могли початися війни, але ООН зупинили конфлікти. На диво, це єдина організація, що не потрапила під вплив Розробника. Система електронного зберігання інформації була змінена, що допомогло бідним людям. Загалом умови до всього стали слабшими, адже люди почали менше довіряти владі. Тому таким чином вони намагалися вибілити свою честь. Ми ще досі знаходимося в ризику початку війни, однак світові лідери роблять усе, щоб запобігти цьому. 

– Ти надовго прилетіла в США? – цікавлюся, дивлячись на годинник. 

– Ні, лише на день. У Кореї мене чекає багато справ. Особливо не варто пропускати сеанси. 

– Розумію… Думаю, що нам вже потрібно їхати, – зиркаю на Джона. – Хочемо дістатися Портленда вчасно, адже відпустка не гумова. 

– Так, це правильно. Доброго вам відпочинку…, –задумується. – До речі, можемо вже листуватися. Психолог дозволив підтримувати контакт з тобою відтепер. 

– Чудово! – не можу стримати посмішки. – Тебе підвести до аеропорту? 

– Ні, хочу ще тут трохи побути…

Обійнялися та розійшлися. Нас об’єднала одна ситуація, що зробила відносини побудованими на сумнівних обставинах. Однак я пообіцяла собі, що ми створимо здоровий зв’язок одна з одною. Можливо, десь у нас є суперечки чи різні погляди, але це не означає, що нам не варто спілкуватися. Як часто кажуть, лише в небезпечних ситуаціях можна побачити справжню подругу. Так-от, я, здається, знайшла її. А ще – його… Дивлюся на Джона, а потім ми їдемо додому…

– Мамо! Тату! Я дома…, – гукаю батьків, виходячи з машини. 

Сонце вже ховається за обрієм, тому прохолода повільно наступає. Джон дає мені свою куртку. Відчувати його руки на своїх плечах це приємно. Настільки, що готова розтанути від наступного дотику. Він мій чоловік. Тепер нікуди його не відпущу та триматиму поряд з собою. Відчиняються двері. Батьки вилітають нам на зустріч. Ми також поспішаємо до них. Теплі та родинні обійми вкривають мене захистом, що ніколи не спаде. Тут я почуваюся щасливо. Кожен ковток повітря насичує тіло бажанням жити далі, а близькі люди збоку невід’ємна частина цієї ідилії. Я рада, що вони в мене є. 

– Тепер я хочу жити на повну, куштуючи кожен момент цього життя…, – шепочу собі під ніс, щоб ніхто не почув. 

– Ніхто не стане на твоєму шляху, адже я знесу їх…, – поцілунок у скроню та теплі слова від Джона. 

Я справді щаслива.