Розділ двадцять другий: Я справді щаслива І

Свідомість повільно повертається до мене. Тіло щось стримує. Дізнаюся про це, коли хочу потерти чоло. Головний біль для мене вже друг, тож не звертаю увагу. Розплющую очі. Яскраве білосніжне світло, наче в чистилищі зустрічає мене холодними обіймами. А тоді гучний скрегіт. Хтось роздирає двері, чи що? Намагаюся підняти голову, але вона теж прикута до кушетки. Зрештою бачу чорні стіни. 

– Це якийсь куб? – запитую в себе, не впізнаючи голосу.  

– Домініко?! – його голос… – ТИ ЖИВА?! – кричить та надривається, намагаючись подолати останню перешкоду. 

Бабах. Двері розчиняються. Падають на підлогу, як дзвін. Джон, переповнений радістю, біжить до мене. Дивиться в очі, а тоді переконавшись, що все добре, розрізає ремінці. 

– Зараз! Зараз! Почекай…

– Так, я все-таки не кіберсвідомість…, – видихаю з полегшенням. – Не, пробірочна-аа-аа! – це не крик, не злісь та навіть не сум, а проста радість. – Божечки, я ніколи не думала радіти через те, що жива…, – сльози вкривають щоки. 

– Ще б пак! – розрізає останній ремінець, а тоді припадає губами до моїх. 

Спраглий, несамовитий, бажаний поцілунок допомагає нам воз’єднатися тепер у реальності. Це наче наш перший раз, який ніколи не забудеш. Він поглиблює поцілунок, приховує від світу, нависаючи наді мною. Більше ніколи не покину цього чоловіка. Моя доля та радість. Обіймаю його міцно. Не бажаю відпустити ні на крок. 

– Домініко! – її голос визирає з коридору. 

– Йоно! – б’юся головою об чоло Джона: здіймаюся настільки різко, що чоловік не встигає відреагувати. – Пробач… 

Він цілує мене в ушкоджену ділянку та дозволяє обійнятися з подругою. Відчувати її тіло в реальності настільки приємно, що я не маю змоги зупинити радість. Лише декілька митей тому думала, що не існую, а тепер. Те, що бачу та відчуваю, показник. 

– Де Роззі? – озираюся до них. 

– Не знаю… Я шукав твій куб, – допомагає мені піднятися Джон. 

– Те саме, адже інші поки закриті, а її кімната десь далеко, – зазначає руда, поправляючи свій спортивний костюм. 

Тоді оглядаю себе та розумію, що лежу в тому ж одязі, що мала на початку гри. Здається, з того моменту й розпочалося все. 

– Я запитав у інших. Здається, вона в іншому куті приміщення. Побігли…

Ми оминаємо сотні кубів. Я бачу людей, які відкривають їх. Там, де ще є люди, ті мертві. Інші пусті. 

– Джоне…, – дивлюся в сіру глибину його очей.

– Так…

Обертаюся до Йони, але та мовчить. Мабуть вона не мала надії, що той все-таки буде живим. 

– Зачекай, а скільки кубів залишилися заповненими? 

– Лише останні… Реальний та ігрові дні мають однакову довжину, щоб ви точно не відчули різниці. Тому заповнені тут тільки Донною, Деном та іншими з того дня. 

– Чорт! Невже Еґон?! Боже, Йоно, я навіть не встигла вам розповісти про це…

– Ти про що? 

– Усі ті, хто помирав тут, ставали монстрами з якими потім гралися інші. 

Вона мовчить. Лише миттєво зупиняється навпроти одного з кубів та б’є його. Ще раз і ще. Одинока сльоза виривається та котиться щокою. Це жахливо. Не знаю навіть чи на жаль, чи на щастя, що Розробник не встиг мені розповісти для чого вони йому. За декілька хвилин ми вже стоїмо перед кубом Роззі. Нам відчиняють двері…

– Ні…, – це було останньою краплею. – А-АА-А-ААА! 

Я втратила самоконтроль. Почала нищити приміщенням усім, що було під рукою. У той час Йона підійшла до неї– закрила зелені круглі очі, які зрештою побачили наш світ. На жаль, їм не вистачило краплі життя. Сили, що повинна була допомогти. 

– Самопожертва…, – встала завдяки Джону. – Вона так і не пройшла свій урок, що не всім потрібно допомагати до останнього. 

– Ми обидві винні, що тягнули…, – Йона кусає губу до крові. 

– Не роби цього. Хіба не пам’ятаєш її прохання? – приречено посміхаюся. 

Тепер Йона приєднується до мене. Ми обіймаємося та плачемо за нею. Дівчина, що потрапила до нас наприкінці, але стала повноцінною членкинею групи. Нічого не бачу крізь сльози. Вони намагаються приховати від мене правду, але я старанно витираю їх. Лише тоді помічаю почорнілі вени на кістлявому тілі. 

– Вона все-таки була отруєна…, – стишено виправдовую себе. – Роззі знала про це і тому віддавала енергію до кінця. 

– Сміливі горностаї завжди разом…! – шепочемо це, кладучи руки на її долоню… 

***

– … Домініко Павелл, дякуємо за співпрацю з органами влади, – простягає руку жінка в костюмі. 

Не відповідаю. Мені, чесно кажучи, не до цього. 

– Спецпідрозділ завжди буде завдячувати вашим діям. Можете не перейматися за своє життя, адже пожиттєве забезпечення за врятування світу буде надано згодом. 

– Ви справді думаєте, що мене це зараз цікавить? 

– Це мій обов’язок передати потрібну постанову.

– Бла-бла-бла! Достатньо з мене! – здіймаюся та дивлюся прямо у вічі. – Нічого не зміниться. Якщо світові лідери підпорядковувалися йому, то так буде й далі. Розробників ще сотні на всіх материках. 

– Ні, це був останній. 

– Що? – широко розплющую очі. 

– Ви праві: влада наробила помилок. Тому ми зібрали організацію, що мала на меті допомогти світу, – зрештою помічаю значок з голубом на піджаку. – Цей день настав. Усі інші розробники загинули, як і ваш. Перенісши свою свідомість у нейромережу, ті стали всесильними. Тільки з середини гри можна було знищити їх. Таким чином ми зібрали команду…

– Самовбивць. 

– Називайте так, як бажаєте. У вашому годиннику був вірус, що знищив Розробника. Випереджаючи ваше питання, ви реальна людина. Так, штучно вирощена, але цілком біологічна, – жінці, очевидно, не надто цікаво мені це розповідати, адже вона постійно зазирає у телефон. – Ті спогади, що могли побачити за допомогою видінь, справжні. На жаль, наші технології не такі всемогутні. Щоб ваші штучно вирощені біологічні органи функціонували, вам вживили імпланти та інші компоненти.