Розділ двадцять перший: Вітаємо! Гру завершено... ІІ

Ми знову переміщаємось. Перед очима величезний екран. Це кінотеатр. І там покажуть фільм під назвою «Як обманути все людство». А я на ексклюзивному показі. Єдиному…

– SURVIVAL – це соціальний експеримент. Дослідження в сфері психології та нейробіології в найвищому рівні. Тут п’ятдесят учасників, кожен з яких відповідає чесноті, протистоять іншій частині, яка у свою чергу є протилежностями до них, а саме вадами. Чи не так, сотий об’єкте під назвою «Регрес»? 

Мурахи несуться всім тілом хвилями. Груди стискає масштаб проблеми. Очі наповнюються сльозами. Хочеться здатися, адже виходу немає. Він сидить поблизу мене та закидається попкорном. Всередину нічого не потрапляє: у нього маска на обличчі. Однак, здається, його влаштовує ситуація. 

– Об’єкти п’ятнадцять «Самопожертва», сорок вісім «Недовіра», п’ятдесят шість «Чесність» та вісімдесят чотири «Суворість» супроводжували тебе. Хоча вони й не змогли дійти сюди, їх досвід стане чудовим матеріалом. Знаєш, наші студенти активно за тобою спостерігали. У тебе навіть є фанати! 

– А голосувати за мене будуть? Можливо, хоч так закриємо тобі писок…, – з люттю дивлюся на нього.

– Ха-ха-ха! Ти кумедна! – тицяє пальцем мені в щоку. 

– Агх! – відсахуюся. 

– Божечки, ще й скажена, – гладить свій мізинець, наче домашнього улюбленця.

– Часто згадуєш Бога. Думаю, якби він був то йому було б неприємно від цього, – я дурію, сидячи поблизу нього. Ці божевільні запитання– єдине, що мені вдається сказати. Зрозуміти, що твоє життя було постійно в лещатах, а ти взагалі можеш бути створеною з пробірки… Нестерпно.

– Сказала атеїстка, – зиркає на мене. – А тепер продовжимо. 

– Вам давали дві навички, адже людині для життя потрібно що…? Правильно їжа, тобто виживання, та розваги, тобто битва. Ось і все. Звісно, ж зброю давали кожному, як символ карми. За всі дії потрібно платити! ХА-ХА-ХА! – його голос щоразу сильніше хрипне, але не може зупинити свою радість. – Як приємно розповісти комусь подібне. Ба більше ти загинеш, тож можна не переживати за інформацію. 

– Ми це ще побачимо…, – намагаюся сконцентруватися на відчуттях. «Розробник сказав, що я змінюю його світ. Мабуть, це дія годинника. Потрібно сконцентруватися…».

– До речі, бачив, що ви оцінили мій жарт з об’єктом вісімдесят чотири! Дати йому биту було геніально!

– ТИ НЕ МАЄШ ДО НИХ ЖОДНОЇ ПОВАГИ, МОНСТРЕ! –зриваюся, адже розумію, що для чоловіка означала ця зброя.

– Наша цивілізація котиться в прірву. Це я й хотів показати розділенням гри на три етапи. Спершу дикий ліс, що символізує період до цивілізації. Потім пусте та втрачене місто, коли всі думають, що досягли успіху та процвітання. І фінал– це знищення, адже тут неможливо перемогти. Зустріч з чорною дірою, що вб’є кожного, – піднімається, кидає попкорн у зал та встає переді мною. – Так-так-так, найкращу роль я залишив собі. 

– То ти ще й самозакоханий… 

– Дякую! Запишу це у список своїх титулів, сучко! – б’є мене по обличчю ляпасом. 

– Дурак ти…, – випльовую кров. 

– Ти закінчиш цю тираду звинувачень? 

– Ні. 

Він плескає, а ми знову опиняємося в темному приміщенні. Лампа, мої руки вже розв’язані і його фігура, що майорить у пітьмі. 

– І найголовніше. Впізнаєш цю пані? – показує обличчя жінки з мого випробування.

– Так… Теж частина вашої організації? Навіть руки тримає так! – стаю в бойову стійку, наче вона допоможе. 

– Бо це наш символ… Так ось ти питала про себе. Не зовсім, люба. Ти не пробірочна. Хоча була однією з перших наших творінь… На жаль, твоє тіло не може існувати поза кіберпростором. Ти лише комп’ютерна свідомість. 

Руки опускаються. Як? Це все жарт… А ці видіння. Думки струменять у голові, як нескінченний потік інформації. Чорт! Я навіть не людина. Взаємодія з оточенням цієї гри, комп’ютерний всесвіт та ще сотні подій. Усе вказує на правду в його словах. 

– Це ж не просто так називається гра… Ми справді в кіберпросторі. Величезному місці, що може замінити життя. 

– Помиляєшся, – згадую вагому деталь. – Про все подумали, а от за комарів забули. Жодного разу не бачила їх тут, – дивлюся з-під лоба, смакуючи момент.

Чоловік мовчить. Стоїть вкопаний та не ворушиться. Сподіваюся, що він здох. Однак пальці, які здіймаються в треморі говорять інше. Грається ними, як лезами. Різко опускає голову на бік. Виглядає маніяком. Хоча ні. Він є ним. Підбігає. Удар. Ще один. Інший. Обличчя вкривається ранами, а криваві цівки ковзять шкірою. Потім бере мене за шию та стискає. Рана, що була там ще від Донни заливається барвою. Я відчуваю це, адже все щипає. Мимохідь помічаю годинник на його руці. 

– Якщо це гра, то ми всі сюди попадаємо через нього, – вказую поглядом. 

Не встигає чоловік протидіяти, як я пахаю його за цю руку. Іншою прив’язую нас за допомогою ремінця, що виник за допомогою моєї сили. 

– Не посмієш…

– Чому? 

– Знаєш, що це гра! – зривається на крик. – Тебе немає там! 

– То я все-таки кіберсвідомість…, – нахиляюся, вдаючись до жалюгідних спроб приховати біль. 

– Твої спогади це сконструйований матеріал, – тараторить не зупиняючись. – Досвід сотні людей, який було передано в новий організм. Тому ти не мала жаги до підкорення вершин. Постійно було достатньо того, що маєш, – стискає мою руку.

– Невдалий експеримент…

– А ось той хлопець на початку гри був твоєю протилежністю. Об’єкт номер один «Розвиток». Хлопець не хотів миритися з цим та рухався далі. Хоча і загинув. А ти що? Поплакала у вбиральні та змирилася? – хоче говорити, але я перешкоджаю рвучи плоть на його руці. 

– Ти помиляєшся. Саме тут я побачила, що таке життя. Захотіла рухатися вперед. 

– Тому що в цьому й був секрет експерименту… Тепер ми знаємо, як штучно створити справжню людину. Ха-ха-ха! – знову заливається дурнуватим сміхом. 

Здіймаю руку. Зриваю маску та дивлюся на цього монстра. Нічого в ньому не дивує. Чоловік, якому десь п'ятдесят-шістдесят років, з окулярами та короткою сивою стрижкою. Такий, як усі інші.