Розділ двадцять перший: Вітаємо! Гру завершено... І

Роблю крок вперед. Здається, я тільки що заходила у двері з написом «Регрес», однак перед очима зовсім інший пейзаж. Я посередині кімнати. Всюди темрява, а зверху одинокий прожектор, що світить на мене. На перший погляд, стою наче на допиті. Плескіт. Хтось наближається. Хочу озброїти руки, але пістолетів немає.

«Супер…». 

– Перемогла все-таки…, – нарешті його фігура визирає з тіней. – Радий бачити тебе, у своїй барлозі, До-Мі-Ні-Ко. Ха-ха-ха! 

– Смішно? 

– Звісно! Ви троє вдало повеселили мене протягом цієї маленької гри, – тримає руки в замку та зловісно грається зі мною. – Скажи, що ти зараз відчуваєш? – його тон стає спокійним та виваженим, як у науковця. 

– Гидко, бо стою в одній кімнаті з таким монстром, як ти! – випльовую в обличчя. – Де дівчата?

– Хтозна… Мабуть, ще не пройшли свої випробування, – з небес падає записник, куди той вписує нотатки. 

З усіх боків починає грати віолончель. Мелодія тендітна та сонлива. Ми стоїмо наче серед великого банкетного залу, а цей чорт збирається запросити мене на танець. 

– Отже, повернемося до твоїх відчуттів. Гидливість… Гм, це дуже цікаво! – здіймає ручку в повітря.

– Нічого цікавого! – прямую до нього, щоб схопити та знищити. 

– Е-ее, ні. Так не буде! – відступає назад у тіні та зникає. – Невже ти не хочеш дізнатися мої мотиви? – підходить з протилежного боку. 

– До біса твої мотиви. Я знайшла тебе. Місія виконана! Відпусти нас, – не можу стриматися, тому слідкую за ним. 

Розробник то зникає, то повертається назад. Тінь це його дім, фортеця. Ніколи її не покине та не проміняє на щось інше. 

– Це частина головної програми, тому сядь і мовчи! – клацає пальцями. 

Ми миттєво опиняємося в сповідальні. Він з одного боку, а я з іншого. Мої руки та ноги сковані. Намагаюся виплутатися, але нічого не вдається.

«Що ти, чорт забирай, придумав!» – смикаюся щосили. У результаті маю тільки криваві рани. «Йоно та Роззі, тримайтеся…». 

– Отже, ти втамувала своє бажання бешкетувати? 

Мовчу.

– Чудово! – плескає в долоні. – З дитинства мені завжди було цікаво, як діє наш мозок. Однак особливо я був захоплений нашими переконаннями та принципами. 

– Як типовий божевільний вчений! – обличчя дівчат в моєму серці змушують говорити чи робити хоч щось. 

– Моє життя складалося з дослідів, – пропускає повз вуха мої слова. – Я обожнював слідкувати за людьми та дивитися на їх поведінку, – через маленькі шпаринки підглядаю, але бачу тільки згорблену статуру. – Кожним з нас керують принципи, особливий погляд на життя чи чеснота, або ж навпаки гріх! Ще давні люди розібрали це та персоніфікували. Чимось вони були розумніші за нас…

– За тебе точно…, – стукаю новгою в дерево.

– Не перебивай людину, коли вона говорить. Боже, що за манери. Не дивно, що ти пробірочна. Мабуть, такі знання можна отримати тільки в утробі. 

– Що-що-що!? – тілом пробігає табун мурах. – Пробірочна? 

– Ой, а до цього ми ще повернемося. Хі-хі-хі! – його диявольський сміх засідає в голові, як стукіт годинника, що відраховує останні миті життя. 

– Ні-і-іі! Скажи вже! Негайно…, – серце розривається на частини. «Я що несправжня?» – думки крутяться в голові у вихрі. Згадую ті дивні видіння, і картина, що починає вимальовуватися, вбиває зсередини.  – Чорт! Чорт! Ні-і-і-і!

– Та припини свої страждання і дай розповісти, – стукнув по ширмі. – Отже, – продовжує, як фея з казки, – я тоді розпочав свою наукову діяльність в університеті. Навмисно злив людей, робив пакості чи навпаки щось приємне. Дивився, як ті реагують. Допомагав парам зходитися та розходитися, наче купідон, – він, переповнений натхненням, співає дифірамби своєму шляху, поки я б’юся за життя. – Однак найприємніше було слідкувати, як вони зраджують принципам для того, щоб отримати бажане!

Мене вивертає від кожного слова. Вириваюся, стогну, намагаюся вибратися. Серце калатає ще сильніше. Не знаю, як я ще досі при тямі. Після такого стресу можна тільки відкинутися. 

– Хоча я насправді був богом, адже вирішував їх долі. Люди так цікаво діють. Тоді, до речі, у мене з’явилася ідея з грою, де можна перевірити, людські принципи. Однак жоден університет не хотів давати мені фінансування…, – стишено завершив. 

– І тоді до нашої бідної попелюшки прийшла добра фея? – йду до останнього. 

– Так! А ти звідки знаєш? – чоловік справді здивувався, але ці емоції швидко спали. – Ну ти й сучка! – чую, як зарядив пістолет та поставив його на ширму. Постріл. Ще один. І останній. – Закрийся, прошу тебе. 

Втискаюся в дерев’яну лавку, затримуючи подих. Кімната, переповнена ароматом пороху, зменшується. Заплющую очі. Усе змушує мене боятися та відчувати небезпеку. Тоді я уявляю, що все добре, а ми насправді на широкому полі з квітами. Дихаю. Рахую до десяти, а тоді… Чую дивний запах та легіт, а потім відкриваю очі.  

– Припини гратися з моїм світом! – кричить прямо мені в обличчя. 

– Йди до біса! – проте припиняю лаятися, коли бачу, що ми сидимо посеред поля квітів під деревом. 

Дає мені ляпаса, але у відповідь не можу нічого зробити: руки ще досі прив’язані. 

– Університет в Пекіні запросив мене. У них якраз була чудова програма з удосконаленням соціального рейтингу. Можливо, чула? 

Відвертаюся, не бажаючи з ним спілкуватися. Однак справді чула про цю систему. Ніколи не думала, що їй дадуть життя, але час показує інше. Туди записують твої досягнення, хороші та погані вчинки, історію роботи та багато іншого– загалом усе про тебе. 

– Пам’ятаєш, ти ще здивувалася, що в системі є всі дані про тебе? 

Повертаюся до нього та мимохідь киваю. Нічого не чую окрім нав’язливого шуму. 

– Так-от. Я знаю, що ти не ведеш соціальні мережі. А інформація про кожного члена ФБР, навіть студента, засекречена. 

– І все приховано в Світовій Мережі Захисту Прав Особистої Інформації(СМЗПОІ)..., – не вірю в те, що кажу.